Мурза, під’їхавши, стримав свого коня й легко зіскочив.
«З чим до нас прибули, пане?» — почав розмову Баревич.
З хати надвір вийшла Варвара, п’ятнадцятирічна Грицева дочка, і глипнула на Мурзу. Вона відчинила хлівець, із якого висипалися сонні кури. Її голос нагадав Мурзі тремтіння комишів уздовж язловецького шляху. Гриць зловив погляд Мурзи, яким той зиркнув на Варвару.
Митницькі, тобто Матій Босяк, Онуфрій-птахолов, Данило Марич та їхні сини чекали, що скаже Гриць. Натомість Гриць очікував наказу Мурзи.
Тим часом червоний когут, що вийшов останнім із хліва, де ночували Баревичеві кури, розправив крила, і Гриць лише тепер усвідомив, на яку небезпеку він наражає себе й усіх митницьких. Річ у тім, що червоний як грань когут, з фіолетовими смугами на кінцях міцних крил кидався на людей. Усіх чужих, хто заходив на Баревичеве подвір’я, когут проганяв, злітаючи на рівень людського зросту й кутим, наче з заліза, дзьобом клював межи очі або в тім’я. Деколи, злетівши, всідався людині на плече, а коли хтось брався схопити когута, щоб скинути додолу — дзьобав руки, пускаючи кров. Гриць присягався зарубати когута, але чомусь відкладав. Побачивши, що Мурза зайшов на обору, когут із усією силою дужих крил злетів догори. Це так вразило яничарів, що вони аж пороззявляли роти, переминаючись на конях. Звісно, такого яничари ще не бачили. Мурза спершу також, стежачи за когутовим польотом, здивовано пороззявляв рота, а вже за якусь мить скрикнув від болю. Когут упав на спину Мурзи й дзьобнув кілька разів урядника в голову. Умить крізь білу тканину тюрбана проступила кров. Баревич кинувся до Мурзи і, схопивши когута за дві ноги, скинув його на землю. Мурза аж заточився від несподіванки й болю. Але когут не думав здаватися. Його червоний гребінь знову піднявся вгору — і посвист важких крил, якими він загрібав повітря, прошумів тепер на головою Гриця, який відчув гострі кігті когута на своєму плечі. Перший яничар, витягши з піхов шаблю, смикнув за вуздечку коня й помчав крізь вози митницьких до Баревича. Гриць устиг зловити тонкий звук яничарської шаблі над своєю головою — по лиці бризнула тепла кров, і відрубана по шию голова когута з червоним гребенем, прокрутившись у повітрі кілька разів перед Грицевими очима, упала посеред розполоханих курей. Безголовий когут у конвульсіях кривавив траву, намагаючись якось устати, спинався на крила. Він зробив це кілька разів поспіль, а потім, знесилений, притих. Кров когута, перемішавшись із порохом, зробилася брунатною й густою. Яничар настромив когута на шаблю. Як переможець сидів він у сідлі перед Мурзою, що мацав свою покльовану голову, і Баревичем, що обтирав долонею лице від крові. Мурза з Баревичем дивилися одне на одного, не розуміючи, що трапилося. Яничар різким рухом скинув когута з шаблі та про щось запитав Мурзу. Той похитав головою, і яничар від’їхав до свого загону.
Грицеве серце билося об грудну клітку, а на скроні тріпотіли дві сині жилки.
За кілька днів до цього випадку приснився Грицеві сон, у якому він когутом перелетів через Митницю й упав на землю, зламавши одне крило. Гриць переповів сон Анні. «Треба чекати якоїсь напасті», — відповіла, але що б це означало — вона не здогадувалася, бо їй когути ніколи не марилися.
Матій кашлянув, розуміючи, що шабля яничара могла стяти голову Гриця, так само, як когутові. Інші — позавмирали від самої думки про те, що могло б статися, якби яничар промахнувся.
Анна з Варварою, вибігши на зчинені у дворі крики, промили потерпілому на голові рани, а Мурза, намотавши свій тюрбан, бо кров у прокльованих місцях присохла, наказав Грицеві їхати по камінь. А тоді наздогнав яничарів і повернувся з ними до Язлівця.
Того дня, коли когут напав на Мурзу, трапилася ще одна прикра подія. Після пригоди Гриць, їдучи по камінь, мацав щоку, скроплену гарячою кров’ю когута. У вухах дзвенів посвист турецької шаблі. Перед очима стояв поплямлений тюрбан Мурзи й перекривлені обличчя яничарів. Це була його смерть, яку пан Біг поки що від нього відвернув.
Їхали в напрямку Волоського шляху, щоб звернути ліворуч до місця, де митницькі розкопали родовище червоного каменю. В осінніх травах сюрчала ще не вигибла комашня. Від потічка наростав, як мох на камінні, білий туман — пухкий і мутнуватий. Туман густішав. Гриць бачив тільки останній віз. Інші, невидимі, торохтіли. Приїхавши до родовища, отаманові спало на думку, що, може, возити каміння в такий туман не варто.