Дороги не видко. Два тижні тому післав він Матія, Онуферка, Данила, Микиту, Остапа, Штефана й Василя налупати каменю. Приїхали тоді до Митниці османські урядники, пооглядали роботу й заплатили їм по кілька аспрів. Тепер камінь треба вивезти. Вирішили, що біля мостів та там, де потрібно втрамбовувати, будуть ті брили розколювати на плитки.
Склавши на вози камінь, повсідалися в урочищі на обід. Про ранішню пригоду з когутом почав говорити Онуфрій. Він та інші, що були свідками когутового нападу на Мурзу, не могли повірити, що таке можливо.
«Ви щасливий у Господа, Грицю», — сказав Онуфрій.
«Та певно, та певно», — підтримали його Матій і Данило. Вони ж бачили на власні очі подзьобану когутом османську голову Мурзи й чули пекучий посвист яничарської шаблі над Баревичем. Пережили страх за Гриця й за себе.
Туман до обіду розсіявся.
Чоловіки, які сиділи на камінних брилах, обідаючи, обговорювали нещодавню подію, що їх стривожила.
«Нащо ви такого когута, Грицю, тримали?» — запитався Данило Марич. — Маєте таких псів». Він із захопленням сказав про Баревичевих псів, привезених Минасом свого часу зі Стамбула.
Наслухавшись хвалебних і заздрісних слів про своїх псів, Гриць відповів:
«Та добре кажете — того когута навіть куниці боялися». Розповів, як одного разу під ранок зчинився в курнику рейвах. Переполошені кури розбудили всіх у домі. Гриць вийшов до курника й побачив, як цей же ж когут, втопивши кігті в темне хутро куниці, дзьобав її вертляве тіло й нарешті, розпоровши порослу світлими волосками смужку живота, залишив хижака помирати в конвульсіях. На голові червоного красеня теліпався прокушений гострими зубами гребінь. Надувшись, когут задоволено пирснув зеленим послідом на траву, а куна проповзла ще кілька метрів, волочачи кишки по землі. Її роздерли Баревичеві пси, щойно занюхали кривавий слід.
Навіть Онуферко, який знався на птахах, дивувався Баревичевому когутові.
«То що скажеш, Онуферку?» — питався волоокий Матій Босяк у птахолова поради.
«А може, у вас, Грицю, не когут, а шуліка?» — висловив припущення Онуферко.
«Шуліка, що топче курей», — віджартувався Баревич.
Онуферко почав розповідати, що вислідив гніздо шулік і підбирається, аби взяти звідти пташа та приручити для полювання. Зелене ропуше обличчя Матія, який не вірив жодному слову Онуферка, розплилося. Матій знав, як Онуферко бродить Дубиною, руйнуючи гнізда. Вони жили навпроти — і їхні жінки ворогували. У дитинстві Матій перехворів коклюшем і відтоді не чув на ліве вухо, наче у вушній порожнині назавжди облюбував собі місце цвіркун. Коли хто говорив, то Матій повертав голову і правим вухом ловив звуки, а очима стежив за вустами промовця.
Баревич спостерігав за Матієм, бачив, як той підсовується ближче до Онуферка, щоб не проґавити жодного слова.
Матіїв син не скидався на свого батька. Данько не був ані глухим, ані волооким, але якби навіть не було нікого в Митниці, окрім Баревичів та Босяків, то Гриць бажав би собі кращого зятя. Він ловив облесні погляди Матія й відчував, як Матієві очі постійно зосереджені на його губах, наче хочуть схопити не тільки сказане слово, а й саме тремтіння. Матій заглядав Баревичеві, як кажуть, у писок. Для Босяка породичатися з самим Баревичем було важливим, бо тоді, якщо не при митних будках, то хоч при Баревичевому дворі буде Матій. Данько взагалі оминав Гриця, стараючись не потрапляти йому на очі. Параска, жінка Матія, підозрюючи, на кого поклав око її син, знаючи, які дібра пливуть до Баревичевої господи та з ким він водиться і з ким ворогує, — наперед боялася такого родичання. Вона ніколи не ходила повз Баревичів дім, боячись величезних псів, які гавкали грубими голосами. Параска бачила, що Варвара, доходячи до п’ятнадцяти років, зробилася привабливою на лиці. Дівчина, викупана в молоці й у меді, притягувала до себе чоловіків. Купці, челядь, охоронці Язлівця, а потім і османи — усі, хто хоч раз бачив Варвару, прицмокували язиками, й текла їм слина — як псам під час тічки. Досвідчена Параска знала, що означають ті прицмокування: не затримається в дівках Варвара, видадуть її Баревичі, щоби й далі купалася в молоці та меді. Але за кого? Парасчин чоловік, глухий Матій, дивився не на Варвару, а на дібра її батька, про які часто по-сусідськи оповідав Онуфрій-птахолов, бризкаючи слиною в праве Матієве вухо.
У дефтері знайдеться місце для Босяків — запише Мурза Матія-господаря й накладе на нього такі ж податки, як і на всіх інших митницьких, незважаючи на бідність його родини.