Тимко наздогнав Данька, коли від мосту почулися крики.
«Що то?» — здивовано запитав Тимко.
«А я знаю?» — відповів Данько — Нині мали возити камінь…»
«Знаю», — підтвердив Тимко.
Баревич кликав також Тимка, але не застав удома.
«А ти чого не з ними?»
«Заслаб», — відповів Данько.
«Сідай, хочу побалакати».
Вони присіли в траву.
«До Баревичевої йдеш?» — насмішкувато запитав Тимко.
«Ні, йду до Горб-Долини. Там наші коні».
«Нема там ваших коней, — сказав Тимко. — Батько твій Матій поїхав по камінь двома вашими кіньми. А більше у вас нема».
Данько промовчав.
«До Язлівця їздиш?»
«Був, тра було купити озимої пшениці. Хочемо засіяти на зиму».
«Купив?»
«Ні, задорого».
«А я чув, що ти побував у Сперанци».
Данько зірвався на ноги.
Тимко вдарив хлопця в коліно, аж той від болю присів.
Усе, що далі говорив Тимко, пекло Данькові груди більше за удар по коліну. Тимко сказав, що знає від Сперанци, що Баревичева Варвара запала в око також Мурзі. Почула блудниця розмову двох османів, які приходили до неї, що Мурза хоче піти до санджак-бея, аби запитатися, чи не перечитиме той одруженню з християнкою. Бо ходив він уже до кадія і, зі слів блудниці, суддя не перечив намірам Мурзи.
«Так що, Даньку, недурно Мурза їздить до нас і крутиться коло Баревичів, — сказав Тимко, — але не знаю, чи можна вірити тій Сперанці».
«А що робити?» — запитав Данько з такою тугою, що, здавалося, розірве легені.
«Почекай, навіть Онуферко приручає шулік, — заспокоїв Тимко, — тримайся коло мене. Я поможу».
Поховавши Данила, митницькі продовжували возити камінь і втрамбовувати дороги, бо такою була воля язловецького санджак-бея.
Дорога, яку цілою Митницею вкладали червоним каменем і яку в селищі запам’ятали через смерть Данила, закінчувалася перед Дубиною. Тепер, коли міст через Джуринку обклали широкими плитками, а найбільші ями засипали дрібною річковою рінню та виклали потовченим пісковиком, через Митницю можна було проїхати навіть під час затяжних дощів. Оскільки селище в дефтері значилося гарабом і податок із його мешканців для османської казни був незначним, то молоді урядники санджаку, щоб виправдати своє перебування в Язлівцях на службі, щороку складали списки нових господарів. Виділявся з-поміж інших Мурза. Якогось року з намови Гриця Баревича санджак-бей дозволив відновити митні будки, щоб селище могло платити до Язлівця митний гріш. Ще якогось року вирішено було брати гроші за переїзд мосту. При мості Гриць також поставив будку, яку невдовзі зніс ураган, що зірвався в липні, викорчовуючи дерева та зриваючи дахи митницьких халуп.
Дорогу, на яку так розраховував Баревич, за неповний рік розтовкли військові загони, весняний та осінній османський транспорт, яким постачалася язловецька залога. Очевидно, що силами самих митницьких збудувати дорогу з твердим камінним покриттям було неможливо. Щороку, як тільки небо затягувало дощами, з пагорбів спливала жирна митницька земля. Намул наростав на всьому шляхові. Весняними, літніми та осінніми місяцями обози долали селище з великими труднощами. Та вже наступного року ніхто з османських урядників нічого не згадував про дороги. Можливо, що санджак-бей отримав якусь вказівку від каменецького паші, а може, роботи з укріплення фортеці потрібно було прискорити, і про дороги забули…
Прийшло літо 1677 року, і Мурза сказав Баревичеві, що мусить переписати в Митниці всіх чоловіків.
«У попередньому списку Митниця значиться спаленою», — відповів Мурза на запитання Баревича про те, що це означатиме для мешканців селища. Мурза сповістив також, які податки відтепер платитиме Митниця: двадцять чотири аспри від господаря, дванадцять аспрів від нежонатих, а від ягуді — сорок; десятину від кіле пшениці, ячменю, гречки, жита, проса, гороху, вівса, льону й конопель; плата за сіно, за використання нічийних земель, десятина з овочів, вуликів, від молодої в день шлюбу, від волоцюг, від диму, податок за пиття вина, за вирощування свиней, різдвяний податок від християн.
Наступного дня після розмови Мурзи з Баревичем Онуферко-птахолов розніс селищем, що Баревич скликає громаду, бо має щось важливе до сказання. Зійшлися всі митницькі роди, котрі на той час мешкали тут.
Щойно Баревич оголосив, навіщо він їх покликав, — запанувала тиша.