Запала тоді мовчанка.
«Про чотири речі просимо, — продовжив Досифей, звертаючись до Кьопрюлю, — віддати нам у повне володіння святий кувуклій, по-друге — проводити в ньому наші богослуження, по-третє — щоб ніхто без нашого дозволу не міг би ввійти, і четверте — щоб зруйновано було те, що там тепер накоїли латиняни».
І подав великому візиру фірмани. В одному з них написано було, що велить султан патріарху і грекам бути над франками й вірменами, а також над іверійцями, хампесіянами, коптами, сирійцями й перед усіма народами при Гробі Господньому, у кожній церкві та монастирі бути першими при будь-якій церемонії, при будь-якому священнодіянії, а хто-небудь входитиме для поклоніння тільки з їхнього дозволу.
«Грамота султана Мурата, — сказав представник латинян, — не затверджена у верховному суді».
На що верховний суддя вигукнув: «Неправда, бо справа спочатку перебуває в муфтія, а потім доходить до верховного суду».
Тоді Томас сказав, що ніде в султанських фірманах не сказано про Гріб Господній, а тільки про Голгофу. Натомість Кьопрюлю відповів, що не повинні писатися в кожному реченні точні місця. Але мусить прочитуватися воля султана. І ще візир запитав Томаса, що обстоював у суді право франків: коли султан роздавав грекам храми, монастирі й печери єрусалимські, то чому вони не обстоювали своє право тоді?
«Крітська війна, — відповів на закид Кьопрюлю Томас, — була перешкодою».
«Але минуло стільки часу відколи підписано мир, то де ви були?» — запитав гнівно великий візир.
Поглянувши на суддів, зупинив він свій погляд на Томасові, сказавши: «Гзік» — це означало, що з франком ніхто вже не буде говорити, ні слухати його.
[пси Єрусалима]
Поки Єрусалимський Патріарх Досифей судився й доказував право православних на володіння Храмом Господнім, кувуклієм, трапезною, святою печерою в Назареті, — у той самий час єрусалимський кадій видав наказ, що стосувався виключно християн і євреїв. Приписано було кожному християнинові та кожному євреєві вбивати по одному псові за день. Османські урядники швидко описали всі будинки, у яких жили християнські та юдейські родини. Приписувалося хапати пса й убивати в урочищі за святим Сіоном у присутності османського чиновника. Та ще платити за це п’ять магідій, щоби писар викреслив твоє ім’я зі списку. Якщо хто знехтує або злегковажить, то дім його зруйнують, а винуватця повісять. Християни почали шукати прихистку по церквах і монастирях, але дізналися, що й на церкви з монастирями накладено повинність убивати по п’ять псів на день. Тоді християни і юдеї почали ловити по вулицях псів, а хто не міг спіймати, бо безпритульних псів у місті меншало, то купували в турків, даючи червоного за одного пса. Та ще до всіх нещасть, які звалилися на християнські голови, кадій заборонив їм приходити молитися на Єлеонську гору. Війську ж османському наказали вбивати усіх, хто збереться на тій горі. І військо було готове виконувати цей наказ. Але дізналися про це християни й не пішли на гору. Тим часом, боячись за себе і свої домівки, деякі з християн почали заходити в доми та подвір’я османів і викрадати їхніх псів. Турки доганяли викрадачів і били їх. Коли дехто з християн прийшов скаржитися кадієві, то той велів хапати турків та ув’язнювати, але інші з-поміж османів збунтувалися, розтрощили тюрму й випустили арештованих. Зчинилося в Єрусалимі повстання. Перелякався тоді кадій і сховався. Поки паша описав єрусалимські події й післав до Стамбула одного зі своїх урядників, мешканці Єрусалима втихомирилися. Кадія замінили. А за якийсь час у Єрусалимі знову почувся собачий гавкіт.
Минуло небагато часу і, щоб задовольнити французів, османи вирішили віддати латинникам усе, чого ті домагалися раніше. Сам єрусалимський паша в супроводі наїнів, які все записували, сказав грекам: «До цього часу ви були першими: у хресних ходах, ви й у дзвони дзвонили першими й кадили першими, а віднині — французькі монахи будуть першими в ходах, дзвонитимуть першими й кадитимуть першими. Якщо не послухаєте — то покарані будете».
Кожен новий бейлербей єгипетського еялету в’їжджав до Каїру через браму цитаделі міста, оточеного мурами й річкою, з пальмовими алеями та десятками мінаретів. З кожним бейлербеєм перед від’їздом в Едірне розмовляв у своєму палаці великий візир Кьопрюлю. З Агмедом-пашею великий візир просидів пів дня, обговорюючи зміну податкової політики в еялеті. На нового бейлербея покладалися важкі для виконання обов’язки — збільшити дохід до казни, урізавши доходи місцевих беїв, мамлюків і загонів османського війська, яких було в Каїрі аж сім оджаків. Кьопрюлю висловлював занепокоєння, що така різка зміна може викликати бунт війська яничарів і мамлюків, підбурюваних беями, тому було вирішено, що Агмед-паша матиме необмежені можливості придушувати будь-яке невдоволення. Можливості у бейлербея могли бути, але якщо збунтуються офіцери і яничари, то паша може й не дочекатися підмоги зі Стамбула. Це розумів Кьопрюлю і розумів Агмед-паша.