Владислав Алоїз Коритовський мляво боротиметься за своє життя й виживе. Спочатку спатиме в жолобку, витесаному з липи Мицьом, а Гелена в перші місяці його життя часто схилятиметься над сином, прислухаючись, чи він ще дихає. Інколи їй здаватиметься, що лише його серце, завбільшки з горіх, і горб, вбитий скобою між лівою лопаткою і хребтом, держать малого при житті, бо всі інші частини тіла ледве трималися купи. Але маленьке серце стукотіло, і горб ріс.
Остання передвоєнна Пасха припала на 19 квітня, а квітень був дощовий. Розкислими вулицями митницькі вдосвіта пішли до церкви. У темноті покашлювали і шмаркали. Через зиму перестуджені, хрипіли легенями, наче церковна фісгармонія. У перший день Великодніх свят, коли на зазеленілому подвір’ї три кола хороводів виводили гаївки, — розпочалася бійка. Билися люто, до крові. Почали ті, хто вийшов по обіді з Альтманового шинку. Билися, аж кров бризкала з роз’юшених носів і писків. А коли влетів у гурму Федір Критай, то купа збільшилася, бо навіть ґазди закотили рукави й кинулися до бійки. Вимащені болотом чоловіки нагадували дощових черв’яків, що копошаться в землі. Три дні по Великодних святах селище згадувало, хто першим розпочав бійку. Але не згадавши, подивилося, як високо викотилося на небі сонце — і пішло орати звільнену від зими і снігів землю. Були вони дітьми пшениці, від якої залежало їхнє життя, і жили за календарем, який писали їм на небі сонце й місяць.
28 липня 1916 року за григоріанським календарем, якому відповідав 1332/1333 рік за календарем Гіджри, 1363 за вірменсько-григоріанським, 5674/5675 за гебрейським Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. А коли в Європі розпочалася мобілізація — 8 серпня 1914 року за старим стилем — то на небі настало повне затемнення сонця. Спостерігалося воно від Карелії до Чорного моря й захоплювало трьохсоткілометрову смугу — відстань від Чернігова до Житомира. Затемнення, яке спостерігали, закинувши голови, мешканці Російської імперії, наче накреслило майбутній театр воєнних дій і позначило чорною стрічкою найближчі чотири роки світової історії. У «Известиях Рускаго Астрономического Общества» було опубліковано кілька астрономічних розвідок, а в газетах міст, де затемнення змінило навіть колір повітря і природну температуру, писали, що замість сонця над головами міщан висів темний серп. Крізь закоптіле від диму скло, примруживши одне око, мешканець Києва, Чернігова чи Ростова-на-Дону намагався розгледіти чорну корону сонця. Про це затемнення писали навіть європейські й американські газети.
Мицьо знайшов Конрада Волянського у великому порожньому будинку. Він увійшов розповісти про кущі. Їх щозими обгризали зайці. «Бо як приїдуть Коритовські, — думав Мицьо, — то Лейба скаже, що то я не догледів». Деякі кущі троянд, а були серед них південні сорти, до тутешніх морозів були не призвичаєні й переводилися, всихали. Відколи Конрад оселився у митницькому домі, а старий Волянський передав фільварок у володіння Гелені й Феліціянові, садом та рослинністю перед будинком ніхто не займався. Хвалився колись Волянський, що його сад буде кращим за сад Бадені. Та де там!
Мицьо прокашлявся. З половини дому, яку займав Конрад, до нього повернувся лише його ж сухий кашель. Спочатку Мицеві здалося, що рипнули двері. Він чекав, що ось-ось з’явиться перекошена тінь Конрада — вроджена кульгавість вигнула молодому графові хребет, і тому праве плече було ближчим до землі. Мицьо постояв, але ввійти до покою графа не наважився. Лише по обіді, побачивши, якої шкоди завдали заячі нашестя, вирішив знову потурбувати Конрада. Саме того дня кухарка, що варила Волянському, пішла з фільварку додому. Хтось там у неї заслаб. Лише кілька форналів поралося на конюшні. Мицьо, якого любив ще старий Волянський, прислуговував Конрадові. Ґольдштейнові це становище Миця в родині Волянських (хоча яке там становище?) зовсім не подобалося. Та за Конрадом потрібен був догляд — і Мицьо за всім пантрував.