Мицьо плакав над нерухомим Конрадом, як дитина. Слуга знайшов капу, нею накрив у вітальні стіл й переніс туди покійника. Мертвий Конрад був легкий, як подушка, набита гусячим пір’ям. Потім Мицьо вийшов у двір, сказав форналям, що Конрад віддав Богові душу й лежить у вітальні. Ті пішли за Мицьом по хрумтливому снігові, а коли ввійшли в дім — повклякали й почали молитися за небіжчика. Тим часом Мицьо дав знати Лейбі. А сам пішов до отця Феліштана. Отримавши ключі від дзвіниці, вийшов сходами, відв’язав шнури і, як умів, почав калатати у дзвони, бо більше не було кому. Сповістив Мицьо селище, б’ючи в дзвони, що душа графа Конрада Волянського вже закружляла у березневому морозяному повітрі над Митницею.
У квітні, після Пасхи, Коритовські дали наперед знати Ґольдштейнові, що приїдуть до Митниці. Управитель заходився підготовляти дім. Найперше він розпорядився повідчиняти всі вікна і просушити подушки з перинами. За зиму дім, у якому ніхто не мешкав, захворів: кинулася стінами цвіль, місцями поздувалася підлога. З Митниці прийшло два сажотруси. Спочатку повимітали пучками гусячого пір’я забиті сажею закамарки. Потім виносили сажу в путнях до саду, підсипаючи дерева. Коли вирішили пропалити в кахляній грубі, то з тріщин, що виїли в комині зимові вітри, повалив дим. Ґольдштейн знав, що малий тонкошкірий Владислав часто мерз. Навіть у травні, коли траплялися холодні дні, Гелена наказувала пропалювати в грубі.
Квітень видався холодним. Сперте повітря поволі виповзало з митницького дому, який розганяли жінки й дівчата своїми спідницями, прибираючи в покоях. Ґольдштейн найняв п’ятьох, щоб до приїзду Коритовських упоратися. На даху дому біля комина сидів Мицьо. Він вишукував і замазував поміж цеглою діри та тріщини. Ґольдштейн стояв перед входом до будинку й, задерши голову, питав Миця про роботу, але Мицьо не відповідав — до обіду його з даху не стягнеш. То як допитаєшся того дурного ґоя, що ж із тим комином? Декілька чоловіків поралися в саду. В листі до Ґольдштейна, переданому Феліціяном зі Львова, Коритовський сповіщав управителя, що він приїде з агрономом, і просив підготувати для нього кімнату на перші часи. Тоді вперше задумав Феліціян вирощувати на митницьких дібрах тютюн: виписав із Румунії нові сорти й найняв агронома — українця Степана Шипракевича. Ніколи б Коритовський не прийняв українця — хіба мало поляків? — але Шипракевич щойно повернувся з Цейлону й завбачливо запасся рекомендаційними листами від англійської Колоніальної Асоціації Цейлону. Кілька років тому, перебуваючи в Берліні, молодий випускник агрономічного відділу Карлового університету познайомився з англійцями, своїми ровесниками. Був серед них молодий правник Томас Барклей. Барклей повертався за тиждень до Лондона, бо звідти відпливав кораблем на Цейлон. Там отримав працю при губернаторі. Барлей розповів Шипракевичу, що англійські компанії набирають охочих працювати на цейлонських плантаціях чаю та тютюну. Підігріті алкоголем нові друзі вирішили їхати до Лондона разом. Томас обіцяв спробувати допомогти Шипракевичу потрапити в одну з чайних компаній. Так і трапилося. З Лондона вони подалися до Цейлону. Шипракевич прожив там п’ять років. Плітки наступали йому на п’яти. Можливо, наш агроном залишився б у джунглях Цейлону назавжди, але управитель плантації біля містечка Гапутале С. Б. Смит запідозрив свою дружину в подружній невірності. Смит негайно повідомив інших управителів про негідну поведінку Шипракевича. За місяць після викриття Степан повернувся до Європи. На щастя, рекомендаційні листи були написані задовго до конфлікту зі Смитом. Шипракевич був на язиці Чорткова кілька місяців. Його запрошували в польські доми й розпитували про далекий Цейлон. Приходили до Шипракевича купці-юдеї. Випитували з наміром дізнатися, який там клімат, які люди і що можна спровадити до Європи, але виходили розчаровані, дізнавшись, що все в руках англійців, які туди нікого не допускають. «Далеко ж той Цейлон», — міркували гебреї. Шипракевич сказав їм, що плавба з Англії займає сорок п’ять днів. Коритовський зустрів Шипракевича в ресторані готелю «Брістоль». Краєм вуха Феліціян почув, що приїжджий розповідає про цейлонський тютюн. Це була неабияка знахідка! Митницький власник фільварку пів року обмірковував, як засадити поля тютюном. Поруч, у Ягільниці, працювала тютюнова фабрика — у колишньому замку Лянцкоронських. І хоча прибутки з двох митницьких фільварків дозволяли утримувати Коритовським дві вілли — у Чорткові та Львові, — Феліціянові хотілося більшого. У його планах було купити чиншовий будинок у Львові, перебудувати фільварок, привезти з Чехії сільськогосподарську машинерію. Для цього потрібні гроші — чотири тисячі корон для початку вони з Геленою позичили в банку.