Тим часом цадик, перечитавши своє письмо й переписавши з чернетки набіло, надіслав його поштою до амстердамського видавництва.
За кілька днів сонце підсушило землю. У дворі ребе почали готувати бричку й пакувати скрині та валізи. В одні скрині складали книжки, з якими Довид Моше не розлучався ніколи, а в інші його одяг — халати, штремпеле, взуття, спідню білизну.
Багатий внутрішній декор наробив слави синагозі по всій Галичині та Буковині. З’їжджалися сюди хасиди помолитися й роздивитися красу божниці. Було багато й тих, хто хотів почути чортківського ребе чи принаймні його побачити.
Світ за Довида Моше в Чорткові не був надто ворожим до хасидів. Зазвичай сини Ізраїлеві, зайшовши до будь-якого краю, обживали його, наче тут народилися, але водночас поводилися наче гості, які колись попрощаються та поїдуть додому. Так на початку нашої історії поводилися язловецькі гебреї, збаламучені вістками про Саббатая Цві. Так само жили біля двору чортківського ребе й хасиди на переломі століть. Ребе, розмовляючи з Господом, чекав на Месію. Хасиди ж чекали, коли ребе скаже їм, що Месія прийшов. Але не всі в Чорткові чекали на юдейського Месію, про якого сповістив би містечку Довид Моше, інша половина схиляла свої голови в молитвах перед Ісусом Христом і вірила в його друге пришестя.
Огорожею відділили палац від решти містечка. Перед палацом виднілися причепурені парк і сад. Інколи ребе проходжався доріжками парку з дорогими гістьми. Навесні, коли зацвітали дерева та кущі, неймовірний запах витав у повітрі. Деякі рослини на прохання ребе привозили з Балкан і Туреччини. Ось чому палац потопав у ароматах айви, сливи, черемшини. До тих запахів за огорожею додавалися пахощі акації, яка росла навпроти палацу. У кращі часи хасиди звідусюди їхали до Чорткова з Галичини, Волині, Буковини, Румунії. Дехто брав із собою синів. Усіх приймав Довид Моше. Під час великих юдейських свят подвір’я перед його палацом заповнювалося людьми. Інколи хасиди танцювали, тоді співав чортківський хазан ребе зі своїм хором. Так, так, коли співали хасиди, то послухати їх сходилися ґої.
Тим часом Довид Моше, попри свою святість та вченість, старів. І хоча знав напам’ять Тору, тлумачив її, читав книжки, святкував усі свята, приймав гостей, жив у п’ятдесяти чотирьох кімнатах палацу, — старість змією висмоктувала з ребе життя, як жовток із воронячого яйця. Очі ребе, коли він читав, тепер бачили розмиті літери, а коли йшов до синагоги, то чув шаркання, але не бачив своїх черевиків. Здавалося, що він втуплюється в землю. Йому важко було піднести обважнілу на старечих в’язах голову. Розмовляв із відвідувачами, заплющивши повіки, наче спав. Плечі його осунулися, гейби розмитий весняною повінню берег річки.
Невидимий тягар давив на рамена, притискав ребе до землі.
Невидимий палець тиснув ребе, і Довид Моше знав, хто це тисне, бо чекав цієї миті все життя.
Священник отець Іван Феліштан старої церкви в Митниці вже не застав. Він увійшов у фелоні, розшитому херувимами та виноградними лозами, до нової — з каменю й цегли. На першій же проповіді, серед голих стін божого храму без іконостасу, прочитав притчу про блудного сина з Євангелія від Луки, розділ 15, стихи 11–32. Отець любив ці стихи з Євангелія. Читав їх високим, ледь тріснутим голосом. Коли ж після читання послань апостола Павла замовкав хор і в церкві западала кришталева тиша, він починав читати цю притчу, якої митницькі християни не розуміли: ні ті, хто постився й жив праведно, — ні ті, хто бився, крав чи пив. Важка книжка у священницьких руках, з якої сповіщалося про Ісусове життя, залишалася для них не прочитаною, але почутою. Застебнувши Євангеліє на металеву затраску, від чого прокидалися навіть ті, кого зморила дрімота, отець розповідав, як потрібно розуміти слова Ісуса. І коли Євангеліє щонеділі розгорталося, наче царські врата, голосом Феліштана, то митницькій дітворі, яка ледве витримувала спокійно службу, уявлялося, що Ісус із апостолами з’являлися з царських врат і зникали в них разом зі священником. І коли за отцем зачинялися царські врата, а два хлопчики, які прислужували під час літургії, теплими подихами колихали вогонь свічок, то повітря у храмі наповнювалося пахощами ладану. У дитинстві навіть Данило Баревич думав, що сизий дим із кадильниці, який звивається догори, заповзає в усі щілини вікон, від якого лоскоче в носі й воркотить у шлунку, — спускається священнику з самого неба.