Протягом літніх місяців у митницькому домі Коритовських приймали гостей. І хоч у Феліціяна з Шипракевичем із весни до пізньої осені було чимало господарських клопотів — бо ж фільварок! — по неділях Коритовські влаштовували гостину. «Житє люцске, — казав Мицьо до Феліціяна, — єк пчолине. Мусиш літати, доки тє не приб’є градом до земли». Для Феліціяна були погані роки, коли через дощі вилягали пшениця, ячмінь і жито, кидалася жовтизна на тютюнець, здихали коні чи здувалися корови. Хворів Владислав. Знервована Гелена переймалася сином, горбик якого дедалі більше нагадував верблюжий. Діти Коритовських виростали по санаторіях. Здоровій і життєрадісній Алєксандрі перебування у Криниці йшло на користь, а от тіло без душі, Владислав, і там нидів.
Гелена поверталася до Митниці. Владиславове лице ставало паперовим, а коли він пив коров’яче й козяче молоко — починало скидатися на папір, просякнутий воском. З Буковини привозили знахарів, але вони не могли розгадати прокляття Баревичів. Ґольдштейн не розумів, про що офіцер, власник такого маєтку, може балакати з дурним ґоєм. І як можна пригощати його такими дорогими сигаретами й купувати йому єгипетську бібулку «Промєнь». «Ну й що з того, що Мицьо знайшов мертвого Конрада? — не раз запитував себе Лейба. — То треба з ним курити сигарети?» Ґольдштейн розумів, що якби ж то вони тільки курили! Але вони ще про щось говорять. А навіщо Коритовський віддав сад отому Ашкеназі? І навіщо йому той Шипракевич? Тютюни, розсада… Ні, ні. Коритовський тільки й чекає нагоди, щоби звільнити його, Ґольдштейна, який вірою-правдою служив ще батькові Гелени, але нова мітла по-новому мете. Ну, вимерзли трояндові кущі. Так, йой, пішов Мицьо до Конрада скаржитися на Ґольдштейна. Скільки разів він, Лейба Ґольдштейн, казав Конрадові про сад і ті кущі? А кому, прошу вас, було казати? Той сифілітик доживав останні дні й збайдужів до всього.
По неділях у Феліціяна Коритовського збиралися гравці у бридж. Отець Феліштан уважався неперевершеним гравцем, тому був бажаним партнером. З Малих Заліщиків приїжджав граф Козєбродський, додавався до цієї строкатої компанії Степан Шипракевич, кепський, скажу вам, гравець. У теплі літні місяці приїжджали ще й офіцери піхотного полку з Чорткова, приятелі Феліціяна. Якщо більше було гравців, то розділялися на чотири пари. Під час одного з таких вечорів перед будинком, коли гості вийшли після гри у двір помилуватися кущами троянд, з’явився циганський табір. Поки оглядали сосновий парк за фасадом будинку, челядь накривала на стіл. Гелена припровадила з собою Юстину, котра закінчила у Львові куховарські курси. Цигани були нетутешні. Волоські. Приїхали кількома возами і стали перед центральним, нещодавно перемурованим, в’їздом, викладеними з каменю двома вежами, де росли трояндові кущі і в глибині подвір’я дзюрчав фонтан. Позаду дому — столітні сосни, посаджені ще Гелениним дідом. Після смерті Конрада й після випровадження Ґольдштейна прочистили запущений сад, проклали доріжки. Шипракевич замовив із Молдови саджанців яблунь, сливок, груш, розбив ділянку для смородини і малини. Від трояндового запаху, який зливався з запахами малинових і смородинових кущів, повітря гуснуло, наче олія. Козєбродський казав, що любить сюди приїжджати не тільки заради бриджу, а щоби змащувати масним повітрям легені. Хоча переважно палив сигари на веранді.