Тим часом старий Чортків вкорінився на підкові берега. Омивала його груба жила Серету, постачала місту кров його серця, тобто свою воду, вологість і рибу. Місто посувалося в різні боки. З часом навіть перелізло через високий пагорб до Вигнанки. На крутих вуличках, які повзли через пагорб, то тут, то там з’являлися хати. Уночі, коли у вікнах блимали каганці, комусь із немісцевих подорожніх могло привидітися, що темний пагорб спостерігає за ним кількома десятками жовтих очей. А тих немісцевих більшало з кожним роком. Прибульцям треба було десь поселятися. Перші поверхи будинків навколо Ринку ставали крамницями, цукернями, фризієрнями. Вулиця, яка долала пагорби в бучацькому напрямку, розбудовувалася, а та, що вела до двірця, також заполонювалася двоповерховими кам’яницями чи одноповерховими спареними на два входи будинками. Жили в них колійовці і працівники станційних майстерень. Потім пані Бенціровська викупить на Колійовій одноповерховий будинок, про який знатимуть усі — від місцевих до приїжджих. Перед війною добудує веранду з виходом у внутрішній дворик, схований від сторонніх і цікавих очей, та ще другий поверх, збільшивши кількість кімнат. Бенціровська захоче освятити новобудову, але жоден зі священників міста не наважиться. До ребе вона не зверталася, але могла, бо деякі євреї-гімназисти прибігали під покровом ночі до її дому. Вони платили її дівкам грішми, краденими з кишень довірливих батьків.
Одного разу, коли Довид Моше був малим хлопцем, у домі його батька трапилася пожежа. Гасячи вогонь, дорослі забули про малого Довида Моше. Кинулися шукати — і знайшли сонного. Тоді батько розбудив сина й запитав: «Довиде Моше, чи ти не чув запаху диму? І чи не знав, що треба рятуватися, коли в домі палає?» «Що може вчинити мені вогонь, коли я прочитав на ніч Тору? — здивувався син, — нема вже вогню в нашому домі». І справді, за якийсь час полум’я погасло.
По смерті Довида Моше ребе Ісроель перебрав усі маєтності й багатющу бібліотеку. Випало йому добудовувати нову синагогу, яку Довид Моше встиг побачити на архітектурних кресленнях. Приблизно з десятих років двадцятого століття в Чорткові почалося будівництво. Казали, що будуються як перед війною. У 1909 році почали будувати готель «Брістоль». Швидко будівлю перекупили два підприємливі юдейські купці. До нашої ж розповіді про цадиків чортківського двору варто додати ще одне ім’я — Ребе Меїр Шапіро, яке ми перед цим проминули. Молодого Шапіра було представлено чортківському ребе. У двадцятих роках, зібравши чималі гроші в Америці, ребе Шапіро викупить у Любліні місце для забудови, звівши Єшиву Чачмей Люблін, тобто Люблінську школу мудреців. 22 травня 1924 заклали юдеї наріжний камінь. При цій події, висвітленій у єврейській і польській пресі, почесними гістьми були ребе Ісроель Фрідман, ребе Абрахам Мордехай Альтер із Гури Кальварії й ребе Іцхак Зеліг Морґенштерн. 24 червня 1930 року, коли вулиці Любліна почорніли від сюртуків, а літні вітри колихали соболині штреймели й капелюхи на головах хасидів, Ісроель Фрідман прибив до дверей закінченої будівлі золоту мезузу, а наймолодший студент Єгуда Мельбер відчинив двері єшиви золотим ключем. Варто ще сказати, що Шапіро пошлюбив Малку Тову, дочку заможного хасида з Тернополя Якуба Брайтмана. Брайтман був великим прихильником чортківського цадика, хоч і не належав до його каґалу. Тісно спілкувався з Довидом Моше та зберіг дружні стосунки з його сином Ісроелем. Не дивно, що хасидські двори трималися купи, хоч по-своєму трактували деякі темні місця Тори й на свій розсуд тлумачили, яку довжину пейсів за вухами їм носити.