Перед Улашківським ярмарком кожного року очікували на появу святого Івана. За переказами Предтеча мав би з’явитися зі сталактитової печери і спопелити вогняним дощем усе навколо. У монастирі отців Василіян ченці щороку готувалися до зустрічі святого. Чутки, якими страхали дітей за непослух, кружляли, як птахи над Митницею, Язлівцями, Бучачем і Чортковом. Кожен, хто приїжджав у той час до Улашковець, наражався на складний вибір: зупиняючись перед в’їздом до містечка на роздоріжжі, мусив вибрати, якою дорогою продовжити свій шлях. Одна вела просто на ярмарковий майдан, до завчасно збудованих дерев’яних рядів, складів і будки мандрівного цирку. Друга — праворуч, просто до монастиря Василіян. Вони піклувалися печерою, з якої мав би з’явитися святий. Поки торговці довозили крам, а селяни вичищали свої халупи для винайму під час ярмарку, обома дорогами вдень і вночі їхали й ішли сотні людей. Каліки звертали праворуч. Прилаштовувалися хто як міг біля скелі над Серетом. Там просили милостиню й чекали появи Івана Предтечі. За якийсь час із найближчих кущів поширювався сморід від немитих людських тіл, загноєнь і екскрементів. Щойно закінчиться празникова неділя, каліки переберуться на ярмарок, відлякуючи своїм виглядом і запахом. У протилежному кінці Улашковець, якщо звернути з роздоріжжя ліворуч, ще задовго до основних торгових рядів, мостилися місцеві селяни, продаючи курячі, гусячі й качачі яйця. Біля гуцулів-кушнірів із овечими вичинками й вовняними коцами тулилися волоські цигани-ковалі. Їх — чорних і волохатих — побоювалися навіть злодії. На оболонях, за торговими рядами, продавали коней, рогату худобу, невеликі отари овець та кіз. Коней переганяли навіть із кавказької Росії — їх потім величезними партіями купували військові та великі землевласники. Коровами цікавилися управителі фільварків і селяни. З’їжджалися ресторани, але дехто з заможних брав із собою кухарів і челядь. Зупинялися в добротних хатах. Два тижні ярмарок гудів, реготав, лементував, скиглив, іржав, блеяв, купував і продавав. Знаходилося місце й циркачам поміж торговими рядами, вони ставили будку для продажу квитків і розгортали шапіто. Прибували, звичайно, і злодії. Випереджав їх комісар чортківського Староства з відділом жандармерії. Жандарми з’являлися за день до початку ярмаркування, а від’їжджали наприкінці — по обіді, коли каліки, кульгаючи, залишали містечко, а п’яні циркачі ладували на свої вози брезентове шапіто. Про те, що до Улашковець з’їжджаються найславніші злодії з усього краю, з-за кордону й навколишніх міст, знали жандарми, власники маєтків, орендарі, циркачі, селяни й каліки — знали й побоювалися. А як можна розпізнати злодія? А ніяк. Хіба ті ось у добротних убраннях, білих сорочках під краватку й капелюхах, що торгуються з перевізниками на ягільницькій станції, — злодії? Каліки, очікуючи, хто б їх задурно підібрав до Улашковець, бо пішки не хотілося, здогадувалися, що елегантно вбрані пани, від яких пахне кольонською водою і яким спішно потрібно на ярмарок — злодії. Вервиці возів і бричок, одна за одною, везли на ярмарок чортківських, тернопільських, львівських, варшавських і навіть київських злодіїв. Чортківські ж почувалися господарями: у переддень доїхали на возі з цирковими артистами.