Я вертався зі сну, як із тлуми, в явність свіжого передрання. Але стражденні лики ночі й далі мутили мені зір, тріпотіли у листі близького дуба. Кожен різьблений листочок – як зморений вид котрогось із молодих караників нашого мартовського бойовища.
«Залиш нас у спокої, неборе, – шептали з глухої пітьми порепані губи мого командира. – Бо ми заслужили сей спокій».
І я зривав ті листки-лиця і пускав за водою, споряджаючи їх словами:
«Пливіть у безвість, у мертве море. Аби так щезли-пропали, як пропадає сіль від води і віск від огню».
І вони пливли. Один за одним. Рій за роєм, чота за чотою. Тоді обіймав я шерехатого дуба, просячи його: «Дубе, дубе чорний. У тебе дубочки-синочки і дубочки-дочки. Тобі, дубе, шуміти й густи, а мені, безрідно рожденному, хрещеному спати й рости. Понеділок з вівторком, середа з четвергом, п'ятниця з суботою, неділенька-удовиця, – най добрий сон мені присниться!»
Дуб полегшено порипував-зітхав.
Спав я відтоді, як скупаний. Мої сни глибшали, світліли, замість гомону людського повнилися потячим щебетом.
Якщо будеш докладати свій розум до всього того, що стається з тобою, то ніщо в світі не стане тобі перепоною чи гнітом на тому путі, що призначений тобі. І ніколи не будеш нарікати ані на долю, ані на людей, ані на час, у який живеш.
Не ти для часу, а час для тебе. Не діли хвилину, не розтягуй годину. Не обганяй і не помножуй час. Скорися його звичайному і мудрому плину. І він винесе тебе, куди належить – у Вічність, увійди в час, як у ріку, розчинися в ньому. Щоб простити минуле, пізнати теперішнє і розгадати будучне. І прийде спокій сили. І сила спокою.
Теплінь витягувала із землі всяку парость. Приходила грибна пора. Кучерявими гребінцями бризнула з моховиння папороть. Досі я довбав із землі її коріння і пік на розігрітій камінній таблі. Чимось вона подобилася картоплі. Якось, відганяючи камінням птиць, я поцілив в одну і міг би мати вариво. Шлунок просив гарячої страви. Думи про посуд не лишали мене. Я мав уже якісь довбанки з липи. В одній держав очищену від піску сіль, у другій – рибу. В третій бродив на киселицю березовий сік. У такій довбанці можна було потовкти коріння, горішки, бруньки й запарити їх, вкинувши у воду нагріті камінці. З молодих ялинових пагонів і янтарних згустків живиці я настоював напої, які добре підкріпляли. Але зварити поливку не вдавалося.
З різних місцин я носив проби глини, ліпив з неї колачі і сушив на сонці. Вони легко кришилися й ламалися. Аж доки не напав я на бережок черлениці. Таку глину моя баба розмивала в кориті й перед празниками мастила нею підлогу. Я зрадів їй, як поклику з дитинства. Задубіла на сонці грудка одтягувала тепер мою долоню і дзвеніла об камінь, як залізо. Бо в ній направду було чимало заліза. Горшкарства я не знав, та хіба святі горшки ліплять?! Я довго міркував, а далі взявся се робити своїм трибом. Витесав круглу довбеньку-мірку, нам'яв добре глини і обліпив нею свою колодку.
Горнець помалу підсихав у затінку і, щоб не тріснув, я змочував його водою. Дерево сушило його зсередини. Далі я зладив із каміння маленький колодязь, засунув до нього свою ліпнину і довкола розпалив велике огнище. Довбня всередині вигоріла, а горнець лишився рум'яний, як житня паляниця. На око був кривуватим і кострубатим, зате боковина лунко дзвеніла під нігтем.
Тоді я назбирав дві жмені соснової смоли і насипав у посудину, підсунув на тихий вогник. Помішував лопаткою, перевертав горнець, щоб смолою-поливою просякли всі пори. Тим, що лишилося, облив зовнішні боки. Тепер горщик блищав, як намащена яйцем паска.
Довго я милувався своїм рукоділлям і боявся пустити посудину в діло. Налита вода держалася в ній добре. І зважився я на куховарство. Начистив ранніх грибів-зморшків, нарізав кусники риби, насік ведмежої цибульки. За якусь часину моє вариво точило такі пахощі, що я п'янів. На пні мене дочікувалася витесана з тополини ложка. Що казати, того, вечора, гримаючи деревинкою об горнець, я виїв страву до денця. І втираючи з чола гарячий піт ситості, тихо мовив: «Так, як дома».