— Невже Мишко в Києві?..
— Так-так, тільки два дні. Єдиний вечір, а потім він відлітає. Запросили на кіностудію обговорити новий сценарій...
— Яке диво, Мишко в Києві! Так, може, він і заспіває?
— Мишко — актор, творча особистість, не будемо про це забувати. Можливо, заспіває, а може, й ні...
Ах, ця артистична непередбачуваність, дражлива невизначеність так приємно різноманітять сумну повсякденність, в якій усе розкреслено, розписано і затверджено раз і назавжди: це можна, це не можна, а ось цього не можна в жодному разі. Заспівати із самим Боярським, поклавши руку на його плече, відчуваючи аромат його французького парфуму, — ну, зрозуміло, не «Шипром» же йому пахнути!..
Белфаст загадково посміхався, нічого не обіцяв, і в цій ухильній манері причаїлося куди більше спокуси, ніж якби він одразу ж пообіцяв і пісні з «Мушкетерів», і танці зі знаменитим «Мишком» під «Арабески».
Насправді все у них з Вілею було давно домовлено й відпрацьовано. Віля запізнювався, приходив на годину-півтори. пізніше призначеного часу, коли чиновні дами, злегка розімлілі від очікування, встигали хильнути по першій, закусити найніжнішим баликом, виловленим Белфастом у надрах УРСа Головрічфлоту, повторити і перейти до кав’яру.
Віля вривався, як весняний вітер, до їхніх затхлих віталень із шифоном і оксамитом на вікнах, велюром і вельветом на меблях. Він білозубо сміявся, з ходу, не встигнувши сісти, випивав, цілував дамам ручки, розповідав новий анекдот, випивав ще раз, і навіть не закушуючи, нашвидку переказував свіжу пітерську плітку. Потім вибачався, обіймав Белфаста і скаржився, що терміново викликають до театру, на запис, на зйомки, що таксі до Борисполя чекає на нього біля під’їзду. І дійсно — у вікно було видно «Волгу» з шашечками, і жовтий вогник у правому верхньому кутку лобового скла світився докірливо і тривожно.
— Ну хоча б фото, Мишко! Світлину на пам’ять!
Зрозуміло, Мишко, тобто Віля, не відмовляв. Перш ніж помчати в прекрасні захмарні далі, він покірно сідав на велюровий диван в оточенні перезрілого квітника. Білозубо посміхався, делікатно притискаючи до себе заплилі сальцем боки сусідок, відчуваючи на шиї їхні ласкаві пальці, унизані холодними каблучками з діамантами, а на обличчі — їхнє дихання, котре тхне горілкою, гострими закусками і невдалими вправами вітчизняних стоматологів.
— А заспівати, Мишко! На прощання, а? Ось цю: «А-ап, и тигры у ног моих сели!..» — нахабніли і перетинали межу дозволеного дами. — Ось і гітара!
І Віля посміхався їм: ласкаво, але з легким докором. Мовляв, не забувайте, шановні дами, хто з вами, і куди тягнуть його вітри всесоюзної слави. У цій усмішці не було ані грубої бундючності, ані відразливої зарозумілості, яку тут розпізнали б моментально. Ні, тільки жаль із приводу неможливості залишитися якомога довше в цій чудовій компанії — і легка втома від того, що доводиться вести настільки квапливе і насичене подіями життя.
Віля, можливо, і заспівав би, якби міг. Але його схожість із Боярським була чисто зовнішньою, а музичного слуху вусатий фотограф з парку Шевченка був начисто позбавлений.
«Мишко» прощався, таксі зривалося з місця і неслося в ніч, а Белфаст залишався зі спітнілими розімлілими дамочками, нескінченно вдячними йому за ці рідкісні миті. І те, що Михайло не співав, було тільки на руку Белфасту. Тож, є їм чого ще чекати від життя, тож, заспіває їм Боярський під час наступної зустрічі. Обов’язково заспіває, нікуди не дінеться. І «А-ап!», і «Городские цветы». І порадіють вони на своєму віку, і стане в пригоді їм Белфаст — корисна людина, що має видатного друга.
Ось тільки друга ці вечірні маскаради не втішали. Зрозуміло ж, що рано чи пізно ошуканство розкриється. І що тоді? Ні, вони не шахраї, грошей у довірливих статс-дам ніхто не вимагав. Корисливих мотивів — нуль, особливо, у Білі. Але щоразу, уявляючи можливу помсту ошуканих жінок, він завмирав від жаху: їхні забави могли закінчитися вкрай неприємно. Белфасту що, він усе одно відмажеться. Скаже: так я й гадки не мав, обдурив мене цей вусатий пройдисвіт. А Вілі потім вигрібати самотужки...
— Знаєш, друзяко... — Віля акуратно вивільнив лікоть і опустився на лаву під каштаном, Белфаст улаштувався поруч. — Щось мене ці виступи перед підшефними колгоспами втомили. Давай закінчувати з Боярщиною. Побудемо трохи собою.