По дорогах швендяли вантажні авто з п'яною солдатнею. Нас часто зупиняли патрулі та допитували хто ми такі, звідки та куди ідемо. Спочатку вони проклинали німців, а пізніше, обматюкавши нас, відпускали зі словами: «на родінє с вамі разбєрутся».
По дорозі, як треба було попросити їсти чи води напитися, я користувався польською мовою, бо українську від російської чехи майже не відрізняли.
За цей лише десяток днів, які минули від часу визволення чехів, вони круто змінили своє ставлення до «совєтських освободітєлєй». Та і як могло бути інакше після того, що я побачив на свої власні очі, і то лише маленьку частку того, що діялося в Чехії.
Ідучи дорогами Чехії, я побачив, як проходило «визволення». Грабіж та насильство були атрибутами совєтської армії.
Деякі дороги Чехії були висаджені фруктовими деревами — вишнями, черешнями, яблунями та іншими. До них під'їздили військові авта і солдати, не злізаючи, ламали цілі гілки. Після їх від'їзду дерево залишалося голе, наче після урагану. Чехи сумно дивилися на це та хитали головами, боялися звернути увагу, бо були випадки, коли п'яні солдати реагували на те стріляниною.
Танки, авта від болота витирали дорогими жіночими хустинами та іншим одягом. Явно, що це були награбовані, а не куплені чи подаровані речі.
П'яні танкісти, водії, не справившись з керуванням, ламали огорожі, стовпи, і навіть сільські хати.
Минуло багато днів, як я тинявся дорогами Чехії, іноді плутаючись через невірну інформацію.
Одного дня, в неділю, пополудні я прийшов до села Рогожец. Голодний та змучений, на краю села я приліг під цвинтарною огорожею відпочити та незчувся як заснув. Скільки спав, не знаю, але коли мене розбудили, вже смеркалося.
Біля мене стояв чех, років п'ятдесят, з дружиною. Перші його слова були, що я дуже сильно сплю, а далі стали мене розпитувати, хто я такий, куди і звідки іду. В мене були одні пояснення: вертаюся з Німеччини з роботи та хочу дістатися додому.
Після моєї брехливої розповіді, в яку вони не повірили, як я пізніше зрозумів, запропонували мені попрацювати в них на господарстві, бо їх наймити пішли в партизани допомагати руським. Це було так сказано, що я зразу їх зрозумів, як і вони мене.
Я погодився на їхню пропозицію, і ми всі разом пішли до їхньої хати. Я з його цілою сім'єю вечеряв за одним столом. Вони дискретно подивляли як я їв, мабуть не вірили, що можна бути таким голодним. Це вперше за кілька тижнів я їв по-людськи добру їжу.
Я був дуже радий, що якийсь час буду мати дах над головою, не буду волочитися по дорогах та жебракувати. А там далі якось буде, Господь допоможе.
Я став сільським наймитом в господаря Йозефа Возяба в селі Рогожец, Чаславського повіту, Чехословакія.
Господарство було велике: 86 гектарів землі, дві пари коней, шість корів та з десяток свиней. За нашими галицькими оцінками, це був багач, а по східному — кулак. Комуністична ідіотична назва: людину називати кулаком або хліб кірпічом, таких прикладів можна було б назвати багато, якими і до нині інколи користуються наші люди, але тій темі не тут місце.
Сім'я Возябів це — господарчого дружина, донька 14 років та синок 8 років, є ще батько господаря віком близько 80 років, якого я називав старим грибом. Крім мене є ще прислуга, яка ходить біля корів та свиней. Всі ми їли за одним столом, наче одна сім'я.
Ранком всі снідаємо, господиня дає кожному вузлик з їжею в поле. Господар з дружиною їдуть одною фірою в поле, а я зі старим грибом другою на інше поле. Спочатку старий гриб «давав мені перцю», але пізніше з'ясувалося, чому саме.
В період першої світової війни старий гриб воював в Росії, і колись там москалі забрали в нього годинник та чоботи. З тих часів він органічно ненавидів москалів. Коли пізніше я йому пояснив, що я не москаль та нічого спільного з ними не маю, його відношення до мене зовсім змінилося.
Часто вечорами після вечері за столом вони розпитували про радянську систему, особливо їх цікавило радянське сільське господарство. Я старався уникати тієї теми, не знаючи їхнього відношення до цієї теми. Але «розкусивши» їх, я став їм говорити правду про колгоспи. Моїм розповідям вони не давали віри, що така система може існувати. Не вірили моїм розповідям, як працювали в колгоспах, про мільйони людей, які вмирали голодною смертю, та про інше. Але це все сприймалося, як брехливі наклепи, фантазія та ворожа пропаганда. Вночі я переживав за ті розмови, що зі мною буде, як вони донесуть на мене, або хтось інший підслухає. На щастя, такого не сталося.