З часом я відчув, що господар з деяких інших джерел отримує інформацію, яка підтверджує мої слова. Вони стали більш довірливо сприймати мої розповіді.
Найбільш болючим місцем для них було те, що при організації колгоспів їм доведеться віддати весь свій господарський реманент. При таких розмовах старий гриб «закипав». Пізніше я вже відмовлявся вести розмови на цю тему, боячись бути причиною його серцевого нападу, про що я сказав йому у вічі, що такі розмови є шкідливі для здоров'я.
Діти господаря мене полюбили, особливо доня старалася у вільний від роботи час бути біля мене, дуже хотіла щоб я вчив її української мови, їхні батько та мати те заперечували, і ніякого незадоволення від них я не почув. Я дуже старався вести себе коректно, не даючи ніяких приводів, тобто тримати віддаль.
Час ішов, а з ним і міцніла радянська (чеська) влада на селі. Одного дня господар в розмові зі мною сказав, що влада села зацікавилися такими, як я, тобто в тому числі і мною, та попросив мене не дуже афішуватися в селі. Він пояснив це завистю сільської голоти. Крім того, він виявив готовність, у випадку потреби, переховати мене деякий час, поки не пройде та «гарячка» і не заспокоїться.
Така розмова повторилася ще раз пізно вечором за столом в присутності цілої сім'ї, і всі схвально віднеслися до пропозиції господаря, що я повинен на деякий час зникнути з поля зору, а там далі все і влаштується. Але я мав іншу точку зору на те все.
Такі розмови повторювалися ще неодноразово, тільки тепер господарі переконували мене моїми ж розповідями про радянську дійсність. Я здогадувався про плани господарів на майбутнє відносно мене та своєї дочки Еви, а також майбутнього їхнього господарства. Але був свідомий того, що вже як когось візьмуть під «колпак», то марна справа що відпустять.
Але як я вже згадував, в мене була своя точка зору. Мені, хлопцеві з міста, не всміхалося бути сільським наймитом. Не знати, скільки, та як довго мені довелося б переховуватись, при тім порядна та чесна сім'я могла мати через мене великі неприємності. При тім їхня дочка Ева ще дитина, тому могла пізніше змінити своє вподобання. Та останнім найважливішим аргументом було повернення до своїх батьків. Не згадую про Україну, бо вона стала поневоленою більшовицькими окупантами, окрім цього, була велика туга за Львовом.
Зваживши всі за і проти, я таки вирішив виїхати, про що сповістив господарів. Господиня розплакалася, з нею і прислуга, ба навіть старий гриб розчулився.
Зранку вся сім'я випроваджувала мене, як рідного сина. Надавали мені деякий одяг, білизну, гроші та клунок з їжею на дорогу. Навіть Ева подарувала мені свою фотографію, яку я зберігаю по сьогоднішній день. Прощання з господарями було для нас всіх дуже болісним. Взагалі прощання є дуже неприємною справою, особливо коли є добрі стосунки між людьми.
Я пішов на залізничну станцію та став чекати будь-якого поїзда, лишень би швидше покинути те місце.
Такий поїзд підійшов та зупинився на хвилину. Це був товарний поїзд, на платформах якого їхало багато чоловіків, жінок та навіть дітей. Я вскочив на платформу, не питаючись, куди поїзд їде.
Приїхав той поїзд в чеське місто Пардубіце, де був розташований фільтраційний табір для всіх тих, хто повертався з Німеччини на «родіну».
Пардубіце
Пардубіце — досить велике чеське місто, розташоване на Схід від Праги. Тут знаходився досить великий фільтраційний табір для репатрійованих осіб з Німеччини на батьківщину, тобто на «родіну».
На час мого приїзду тут вже знаходилося кілька тисяч осіб. Табір як табір, влаштований по всіх стандартах т. зв. спеціалістів по чорних справах тримати людей за колючими дротами.
При вході в табір кожного питали, чи він не є військовополонений. Колишніх військовополонених при позитивній відповіді відділяли від решти осіб в бік під варту та малими групами відводили.
Я з сумнівною підозрою віднісся до такої процедури відбору, але вагався, а може їм будуть надані якісь пільги. Мої сумніви розвіялися при зустрічі з ними в таборах ГУЛагу, їх всіх судили, і навіть «заочно» без терміну відбуття покарання, що не підлягає ніяким юридичним, моральним чи людським нормам.
Нас, цивільних, впустили в табір та сказали влаштовуватися, де хто може. Бараки були переповнені не тільки одинокими чоловіками, жінками, були тут також багато сімейних, які коцами робили стінки, ніби окремі кімнати чи перегородки.
В таборі панувала повна анархія. Пиятика, гра в карти (на гроші), ґвалтування, а особливо злодійство. Та зрештою, чого доброго можна чекати в такому таборі, де відсутня дисципліна та орган нагляду, маю на увазі щось на зразок міліції.