Щоб уникнути непотрібних інцидентів та небачених жертв, з боку Закарпатської Січі передано попередження переходити кордон тільки по каналах організації.
Поляки не згадують про те, як допомагали Гітлерові нищити Закарпатську Україну, за що пізніше гірко заплатили, втративши свою державу. Прислів'я каже правду: «не копай ні під ким яму, бо сам в неї попадеш».
Щоб українцеві отримати роботу, необхідно було свою метрику з церкви занести до костелу, тобто зі своєї греко-католицької перейти на римо-католицьку віру. І то не тільки на державних посадах вимагали, але і деякі поляки, власники кам'яниць, приймали на тих умовах на роботу дозорців (замітайла). Власники кам'яниць — жиди, того не робили, приймали гоя без того. Фактично це була денаціоналізація або ополячення хоча б на тлі віри.
Та і тепер це проявляється. Коли поляк приїде до Львова, то швидше заговорить по російськи, ніж по українськи. Ми троє українців розмовляємо по своєму, а приступить москаль, переходимо на «загальноприйнятий». Те саме я бачив і в Америці, тільки там «загальнозрозумілим» є англійський. А хто ж нас примушує до того, як не ми самі себе. В першу чергу мусимо перебороти своє нутро та позбутися рабського духу.
1 вересня 1939 року розпочалася німецько-польська війна. Мій двоюрідний брат був мобілізований в польську армію. Зі Стрия виїхав поїзд, який на кожній станції забирав мобілізованих і віз до Львова на збірний пункт. Я попросив його взяти мене із собою, щоб доїхати до родичів. Доїхали ми лише до Скнилова, бо Львів бомбардували німецькі літаки. Летовище Скнилів було зоране бомбами. Польські літаки, брезентові двоплатовци поперекидувані, та з них висіло дрантя. Де-не-де валялися трупи летунів чи обслуги. Постоявши деякий час, поїзд рушив далі, але проїхавши декілька кілометрів, зупинився. Тепер вже було не до жартів. Німці взяли під прямий приціл наш поїзд і годі було вже чогось чекати. Треба було негайно драпати, поки ми ще були цілі. І тепер вперше я почув перші присмаки війни та прелюдію бойового хрещення у вигляді відірваного обцаса від мешта за допомогою дрібного уламка від бомби.
Виїхавши з двоюрідним братом ще раненько, я лиш в обід зміг прийти додому на вулицю Глибоку, де мешкали мої батьки. З приходом (другим) більшовицької орди, нас «визволили» з того помешкання разом зі всім хатнім майном і навіть одягом.
В перші дні війни, особливо коли ніч місячна, як правило, був наліт. Виють сирени, прожектори шукають в небі ворожих літаків, час від часу «відзиваються» зенітки, але це не спиняє німців сипати бомби на місто. Горять рафінерії Бачевського, люди у виварках носять додому спирт, грабують склади, навіть добираються до деяких крамниць. Поліції чомусь не видно.
Проте, поліцію було добре видно на Зелені свята, коли на могилах Січових Стрільців почали співати: «Не пора, не пора…». Тоді вони із всією силою, з палицями кидалися на безборонних людей і били, не дивлячись, чи то жінки, чи то діти. Навіть офіцери поліції, ідучи на конях, били плашмя шаблями людей. Тут вже не було ніякого гонору чи офіцерської честі.
Вже в перші дні війни матки та панянки стоважишеня «Єзусовего Мілосєрдзя» ходили по помешканнях та збирали нові та старі чисті полотна, білизну та постіль для поранених жовнірів, бо не було їх чим перев'язати. Мабуть все пропила або програла шляхта в карти. Чи не кожний другий офіцер мав борг у кравця чи шевця за одяг або за взуття.
Був такий випадок, коли жінка (мабуть польська шовіністка), не витримавши ганьби польської армії, викинулася з балкону зі словами «О Польско, Польско як сен броніш!». Устами тієї жінки був висловлений безмежний розпач та ганьба польській армії. Та чи була це дійсно польська армія, коли чи не одна її третина складалась з українців, і за що вони мали боротися та чим, коли на німецькі танки посилали уланів на конях з шаблями або моторизовану піхоту — жовнірів на велосипедах.
Бомбові нальоти відбувалися не тільки в місячні ночі, але також, коли місяць не світив. Тоді німці ставили «свічки», тобто випускали на парашутах світляні ракети і вправно робили своє «чорне діло».
Повітряну тривогу майже завжди оголошували заздалегідь. Мешканці кам'яниць сходили вниз до пивниць, ніби до бомбосховищ, якщо це можна так назвати. Пивниці не були обладнані під бомбосховища, бо війна «ніби» виникла раптово, хоча в повітрі вже давно «повіяв запах війни».
Одного разу стався такий інцидент. Було оголошено повітряну тривогу, і ми, всі мешканці кам'яниці зійшли вниз, але гулу літаків не було чути і тому ніхто не заходив у пивницю, а лише стояли в сінях та розмовляли між собою. І тут нараз до брами заходить якийсь шмаркач в мундирі, з карабіном та питається: