Я заповз в камеру та привітався ще з одним знедоленим, таким, як я. Тим сокамерником був колишній майор медичної служби при авіачастині на прізвище Чігвінцев.
Чігвінцев був родом з Благовєщенська, мав приблизно років 50, прослужив в армії 20 років та мав партійного стажу 15 років. Одного разу, випиваючи з «друзями», обізвав Хрущова турком за те, що не висилає бандерівців в Сибір. За ті слова його засудили на три роки тюрми, але відбувши 1,5 року, звільнили.
Від нього я і почав свої тюремні студії. Слово без мата не обходилося. Найстрашніше було слухати матюки про Бога та всіх святих. В мене було враження, що після таких матюків повинна земля розступитися та запастися разом з нами, але такого не сталося. Катаклізм не відбувся, проте Чігвінцев через півроку вийшов на волю.
Заарештували мене восени і було ще тепло, тому я був одягнений лише в одному вбранні, а тут наступала осінь і холоднішало, хоча в пивниці і літом є холодно. В даній ситуації дуже багато рятував мене Чігвінцев. Він мав шинель і ми, притулившись один до одного, хоч скупо, але грілись. Серед ночі, коли вже дуже замерзли, побігали по камері і знов під одну шинель.
Чого вартував ранок. Падйом, оправляца, умивацца і т. д. Яке тут вмивання в холодній воді, коли ти всю ніч мерзнеш, а після чого оправляцца, коли ти весь день голодний. За три місяці перебування під слідством, нас ні одного разу не виводили на прогулянку, та і непотрібна вона була нам, провались пропадом, гуляти по дворі серед лютих чекістів. А от з фізіологічними потребами були проблеми. Поки допросишся якогось чурка провести тебе в туалет, терпець кінчається, тут дійсно були страждання з нашого боку, а з їхнього знущання.
В половині грудня Чігвінцева осудили і забрали з камери. На прощання він мені сказав: «Я много у тєбя пєрєхватіл і понял, кто ви такіє, спасібо».
Я залишився сам один, хоча не зовсім один, навідувало мене два щурі, яких я мусив відганяти, бо дуже мені докучали «спати», своїм нахабством лазячи не тільки по мені, але і по обличчі.
Я жахливо замерзав, так, що викликаний на допит, я не міг нічого говорити, лише дзеленькотів зубами, а вони з мене сміялися. Слідчий, п'ючи чай гарячий з пряниками та прицмокуючи, з явним садизмом знущався над моєю ситуацією, тобто моральним пригніченням.
Крім моєї камери, по коридорчику були ще дві камери з в'язнями, але нікого з інших камер я не бачив та не спілкувався. Нас всіх капітально зуміли ізолювати. Зрештою, маючи такого ненадійного сокамерника, я не робив ніяких спроб порозуміння.
Після закінчення слідства, в кінці січня мене перевезли в «бригідки». Перед переводом я одержав першу передачу з дому, де була тепла білизна, пальто та інші деякі речі, які конфіскували як недозволені, але попри те, не повернули батькам.
Після моєї тримісячної відсутності, тобто перебування під слідством, на запити батьків про пропавшого сина, відповіді були однозначні: «пропав безвісті».
Так, на віддалі кілометра від рідної хати, від батьків, в пивниці, тобто в КПЗ, був зарахований як пропавший безвісті.
Спогади про тодішні події не дозволяють мені промовчати про ще одну трагічну подію, яка трапилася з моїм двоюрідним братом Георгієм (Юрієм) Бобеляком. Хоча та трагічна подія не пов'язана прямо зі мною, але пов'язана з тими органами, які мене арештували, тобто контррозвідкою «СМЕРШ».
Мій двоюрідний брат Георгій (Юрій) Бобеляк, простий робітник залізничного депо, їдучи на Великодні свята в село Гонятичі до батьків, з дружиною та донечкою сіли в поїзд Львів-Стрий. Коли вже поїзд рушив в дитини випала торбинка з вікна. Брат вискочив з вагону, підняв торбинку, але назад вскочити у вагон вже не зміг, бо поїзд набрав швидкість.
Брат пішов на Кульпарківську дорогу в надії знайти попутне авто, яке довезло б до Миколаєва.
Таке військове авто над'їхало. Його, та ще одного такого, як він (хлопця) підібрало.
Їх вивезли за Сокільники та під силою зброї примусили роздягнутися з нових убрань. Той другий хлопець роздягнувся і його відпустили живим. Пізніше він виступав як свідок на суді, пізнав того офіцера та солдатів, що це робили. Мого брата, який не захотів віддати своє важко зароблене вбрання, розстріляли в голову, щоб не знищити одяг, та запорпали в рів за Сокільниками.
Після таких багатьох аналогічних інцидентів, люди, хоронячи своїх рідних, перед захороненням, стали розрізати одяг на небіжчиках, щоб уникнути мародерства.
Той одяг, в який був одягнений мій двоюрідний брат, братова (його дружина) впізнала на «барахолці» де його продавав той самий солдат, учасник мародерства, який пізніше видав своїх спільників.