Про це все я дізнався після свого повернення із заслання. Слідство велося тими самими слідчими, які мене допитували, тому що офіцер та солдати були з тої самої «команди», яка мене заарештувала.
Немає сенсу писати про моральний стан окремої військової частини, коли випадки систематичних мародерств можна було спостерігати на всіх цвинтарях Львова. Особливо це відзначалося на таких цвинтарях, як Личаківський та Янівський.
На тих цвинтарях були похоронені в гробівцях багаті і визначні городяни Австрії та Польщі.
Ціна такого гробівця (склепу) за часів польської окупації могла коштувати в межах до 10 тисяч польських злотих. В порівнянні, тоді добра корова коштувала 500 злотих. Отже з того виходить, що таку розкіш не міг собі дозволити навіть середньозаможний громадянин.
Майже всі ці гробівці були пограбовані.
Свідченням їхнього грабунку є порозбивані вхідні плити, порозбивані труни та інші дії. Наругу чинили над небожами, але навіщо було стріляти по їхніх фарфорових фотографіях, як в стрілецькому тирі. Таке могли робити тільки дикуни «освободітєлі».
Пройдіться по цвинтарі та уважно спогляньте, і побачите те московське дикунство.
Не буду розписувати про всім відому ситуацію поховань Січових Стрільців на Янівському цвинтарі. То була наймерзенніша наруга.
Вже сам той факт кидає невідмиту смердючу пляму на ідею, на приналежність до злочинного комунізму.
З кінця січня я в «бригідках».
Дуже було погано сидіти в одиночці, але ще гірше мати таке «товариство», яке було в тій камері.
Я ніяк не можу дати оцінки тому, що означає знаходитися в тюрмі серед політв'язнів в порівнянні з тим, що сидіти разом з побутовиками — «кодлом».
Якщо тюрма забрала в тебе волю на сто відсотків, то мабуть те спілкування з тим кодлом в камері відбере в тебе моральне приниження Ще на двісті відсотків. Може невдало я це оцінив. Як вмів.
Тільки я зайшов у камеру, як одержав сильний удар в живіт. Я зігнувся і коли випростався, мого мішечка вже не було біля мене. В мішечку була змінна білизна та пайка 400 грам хліба. Мішечок мені підкинули, але хлібець пропав.
Камера була площею 70–80 кв. метрів. По периметру під стінами лежали в'язні, один коло одного, крім того, посередині, головами до голів (два ряди), також лежали в'язні. Пройти по камері, щоб не наступити комусь на ноги, не було можливості. З простого розрахунку, якщо під стіною в одному ряду лежало приблизно 50 в'язнів, то помноживши 50x4 та скинувши на місце під стіл та «парашу», розрахунок буде приблизно на 160 в'язнів.
На верху під стелею було два маленькі віконечка, постійно відчинені та заслонені козирками. Не дивлячись на зиму, в камері було дуже душно і в'язні лежали напівголі. Не було чим дихати.
З «меблів» тут знаходився напіврозламаний стіл, на якому складали пайки хліба, бачок з горнятком на ланцюгу, в якому повинна була б знаходитися вода, якої завжди не вистарчало, та основний атрибут — «параша», тобто 200 літрова металева бочка, яка за добу вщерть наповнювалася фізіологічними відходами. «Парашу» по черзі виносило двоє в'язнів раз на добу. Щоб винести парашу, треба було мати силу, або відкупитися пайкою хліба, якого і так не вистарчало.
Та «параша» отруювала і так отруєне повітря камери. Коли хто сидів на «параші», його проклинали ті ж, які самі через короткий проміжок часу сідали на неї. Була система «їсти» один одного.
Кожний день виводили на «прогулянку» на 20 хв. Але то була мука. Виходив з камери — рахують, виходиш на подвір'я — рахують, ідеш з подвір'я — рахують, заходиш в камеру — знову рахують, вже не кажу про інструкції: «не оглядиватся, не разгаварівать, рукі взад». До нудоти ставало те все противним, так що і прогулятися ставало відразою.
В кожного були свої проблеми у фізіологічному процесі, але чи можна собі уявити, як та людина могла їх нормально провести на очах сотні людей, які мимоволі мусили спостерігати та нюхати це все. Не піддаються ніякому опису ті почуття, які переживала людина, сидячи на «параші» і котра ще не позбулася людської гідності. Те явище було надзвичай принизливим, навіть для в'язнів.
Тим дуже нетактовним та неприємним абзацом хочу звернути увагу та підкреслити нелюдські умови, яких дотримувалася радянська влада відносно в'язнів, не згадуючи навіть про політв'язнів.
Більшість в'язнів були побутовики, тобто злодії, грабіжники, бандити, насильники та інша наволоч, покидьки суспільства, яких, мабуть, і не вартувало тримати навіть в тюрмі. Мабуть, і повітря на землі було б чистішим, якби їх закопали дуже і дуже глибоко в землю. Та і сьогодні багато таких ходить по світу.