У вагоні мені вдалося влаштуватися на верхніх нарах біля віконця, тому міг досконало бачити всю «подорож».
При виїзді зі станції я побачив свою маму в гурті з іншими мамами з передачами, які розглядали ешелон в надії, мабуть, останній раз побачити своїх синів, дочок, рідних, яким не дозволили передати ту святочну передачу, їжу на далеку дорогу. До чого треба було бути озвірілим, щоб так вчинити.
Важко уявити, а ще важче описати ті моральні страждання, які перенесли наші батьки. Замість піти до церкви, спішили з передачею на станцію, а тут більшовицькі сатрапи не дозволили і це зробити.
Дорога тривала повний місяць. За весь цей час наш ешелон зупинили один раз для купання та відвошивлення в Новосибірську.
На триваліших зупинках ходили конвоїри та обстукували вагони, перевіряючи, чи часом не прорізана дошка вагона з метою втечі. Обстукували вагони дерев'яним молотком, який називали «шутільником».
Тим самим дерев'яним молотком, тобто «шутільником», рахували в'язнів при вечірній перевірці.
Вечірня перевірка, тобто передача однією зміною конвою іншій, проходила наступним чином.
У вагон заходило два конвоїри, зганяли всіх в'язнів в один бік вагону і починали рахувати «шутільником», тобто мастити кожного в'язня тим дерев'яним молотком по спині. Хто швидше рухався, той менше дістав, а хто повільніше, той діставав свою порцію більше. Як на старого, то той летів в кут вагону головою вниз. Бувало, що конвоїри не могли зійтися в своєму рахунку, тоді ця процедура повторювалась, іноді і в третій раз, і то таким самим методом, лише більш жорстоким, бо вже сам конвой був озлоблений.
Кормили вкрай паршиво. Гарячої їжі майже не давали. Дали по пів оселедця, але води не дали, або навпаки. Їдучи через міст над рікою, думки були кинутися у воду та напитися води досхочу, а там нехай діється воля Божа. Мале відерце води не могло напоїти 60 в'язнів, а про вмивання не могло бути й мови. Зрештою, все було на своїх місцях, навіщо пити, як не було майже куди «вилити».
Іноді межа терпіння в'язнів вичерпувалася. І тоді в'язні розкачували вагон при русі поїзду, тим самим змушували поїзд зупинитися, щоб запобігти аварії.
Такі методи примушували конвоїрів бути більш поступливими та лагіднішими. Вони обіцяли на найближчій станції напоїти людей. Іноді вони виконували свої обіцянки, а іноді «забували» або видумували якісь інші причини, як відсутність води і т. п.
Блотарі та їм подібна наволоч фали в карти, обдираючи один одного догола. Придумували ще якісь інші блотняцькі ігри, при тому провокуючи нашу сторону. На превелике щастя, в нашому вагоні так якось склалося, що майже всі політичні в'язні зайняли одну сторону вагона і тому при всякій спробі провокації з боку цієї каналії, отримувати гідний відпір, їхні напади на нас закінчувалися невдачею. Нас обізвали «бандьоровскім кодлом», хоча по правді, то найгіршим кодлом були вони самі.
Зі свого спостережного пункту при віконці на верхніх нарах я мав можливість побачити, як виглядав «совєтській післявоєнний рай».
Я бачив. Я бачив, як люди «жили» в землянках, як колись описували письменники, як запряжені жінки тягнули плуга, а старець тримав чепіги, а може й він за них тримався, щоб не впасти. Це була визволена Україна від фашистів. Такого і фашисти не роблять. Таке можна було побачити не тільки на Україні, таке було і в Росії, де ще не ступала нога загарбника.
Те, що я бачив, це була мікроскопічна частинка того «раю», в якому існував «щасливий радянський народ», описуваний віршомазами та борзописцями. Це було подібне до того анекдоту, як казав Іван, якби не радіо, я не знав би, що так добре живу.
Навіщо нас було везти десь далеко в Росію, хіба тут на Україні не було для нас роботи? Та висади нас тут, ми цю святу земличку обробимо руками без плуга, без сохи, ще засіємо та зберемо урожай і вас шакалів накормимо. Але ні, треба було вивезти далеко та знищити, щоб з цієї нації не залишилося й сліду.
Чим глибше ми їхали в Росію, тим більше нам здавалося, що вона (та Росія), ще більше обгороджена колючим дротом. Як не табір, то військовий об'єкт. Одна огорожа закінчується, інша починається. Такий сумний ландшафт тієї території, лише іноді зустрічаються якісь бідні села чи містечка, яких годі розрізнити, та й через кілька десятків кілометрів.
Лише від самого вигляду Росії із загратованого віконця, серце з жалю стискалося, куди нас везуть. Але це була лише «увертюра», тобто квіточки, а ягідки були попереду.
Чим ближче до Уралу, тим холодніше ставало у вагоні. В'язні стали надягати на себе лахміття, хто яке мав. Температура понижалася.