Проїжджаємо біля дерев'яного стовпа з двома протилежними дощечками, які показують межу «Європа — Азія». Межа двох Континентів.
Азія є Азія. Безперервний стукіт вагонів, одна рослинність, ніяких поселень, крім станційних будок, нема на що дивитися. Підходимо до Байкалу. Це вже трохи цікавіше. Виїжджаємо з одного тунелю, і тут же наступний. Братва нарахувала їх аж 48, та і тепліше стало у вагоні, може, трохи від того смороду від локомотива, але все одно холоднувато.
Приблизно всередині травня нас, накінець, довезли за Владивосток, до портового міста Находка.
Та ж сама процедура при виході із вагону маршем до пересильного табору. Як були сформовані групи по вагонах, так нас і приймали в цей пересильний табір.
О, це був табір із таборів, «королівський». Важко назвати цифру, скільки в ньому знаходилося в'язнів, але назву дуже скромну цифру, не менше, ніж 20 000 в'язнів. Не те, що бараків не вистарчало, але і палаток. «Спали» під бараками, палатками, навіть на подвір'ї, місця не вистарчало. Спали на сирому піску, рядочком. Чому на сирому піску, спитаєтесь, та тому, що вигрібши ямку глибиною в 15 сантиметрів, вона тут же наповнювалася соленою водою. І як хотілося пити, але все одно годі ту воду було пити. Від неї ще більшою була спрага. Той факт був явною ознакою близької присутності моря, в чому ми переконалися при посадці на теплохід «Дальстрой».
Слава Господу, що не падали дощі, а то не було б де сховатися.
Заходиш в табір і таке враження, наче заходиш в клітку з хижими звірями. Очі побутовиків тебе оцінюють, що з тебе можна ще здерти, що ще є в твоєму нещасному мішечку.
Як ми були сформовані у вагонах побригадно, так і йшли за хлібом та баландою (яку наливали в бочку та несли на жердині) цілою бригадою. Змушені робити це через те, що блатняцьке кодло чатувало за бараком, і при наближенні їжі, нагло вискакувало і клином врізалося в бригаду та грабувало хліб (пайки), а баланду «нечайно» виливали. Бригада тоді залишалася без їжі, бо інших порцій не давали.
Деякі в'язні, яким вдалося зберегти щось із одягу в більш-менш нормальному стані, нашивали на той одяг «липові» латки, щоб придати йому вигляд порваного, інакше з нього могли те здерти, або в гіршому випадку, вночі задушити та роздягнути. Так само можна було позбутися життя через сірникову коробку махорки, яку ти поміняв за пайку хліба та не встиг викурити. Такі випадки були дуже частими, а рано посіпаки виносили їх в мішках з табору.
Наглядачів в таборі годі було знайти, мабуть, вони самі боялися заходити. Коли когось треба було викликати з табору, то вони посилали своїх посіпак із зеків.
Одним словом, можна сказати, що в таборі панувала повна анархія або влада блатняцького кодла.
Після двотижневого перебування в пересильному таборі нас почали викликати по формулярах на етап. Ту процедуру як почали зранку, то вона закінчилася аж під вечір. Все було щільно оточене конвоєм.
На рейді вже стояв готовий до відплиття теплохід «Дальстрой». Мав він чотири трюми, і кожний із них завантажувався в'язнями, мабуть, не менше, ніж по 4 тисячі. Один із трюмів займали жінки — в'язні. В трюмах були чотирьох поверхові нари, мабуть раніше це були стелажі для вантажу. Вночі, коли я пробудився, теплохід вже плив. Це відчувалося покачуванням та дрижанням теплоходу, шумом моря за бортом.
Як звичайно, проблема була з залагодженням фізіологічної потреби. Щоб це залагодити, треба було вистояти в черзі не менше 20 хвилин. Так званий «туалет» був збитий з кількох брусків та дощок і винесений за борт теплохода. Знаходитися на такій висоті за бортом, та ще коли внизу бурлить море, було дуже неприємно і важкувато було зробити свою потребу.
Навколишні краєвиди були фантастичними. Великі льодові гори (айсберги) яскраво-білого кольору на фоні голубого неба та синього кольору моря справляли сильне враження, враження холодної могутності природи. Вартувало простояти в черзі, щоб ще раз і ще раз на це подивитися, може і в останній раз.
Пропливаючи в одному місці, ми відчули сильне покачування, мабуть це був шторм. Обізнані в тій справі побутовики (мабуть не один раз туди пливли) пояснювали, що ми пливемо через Татарський пролив на Колиму, бо в тому місці завжди штормить. Вони мали рацію, бо так сталося.
Пропливши п'ять діб, теплохід причалив до бухти Нагаєво, тобто до Магадану, столиці колимського краю.
Через рік, після чергового рейсу, теплохід «Дальстрой», привізши гірниче облаштування, вибухівку та продукти, загорівся та вибухнув. Розказували, що деталі від теплохода розкидало на віддалі десяти кілометрів, а продукти, які ще встигли врятувати, були перемішані з амонітом. Нас пізніше кормили тими продуктами. Особливо цукор та борошно, перемішані з амонітом, мали гіркий присмак та його запах.