Та вся «каналья» була «совєтскім народом, временно нарушившим закони совєтской власті», а ми були невиправні вороги тієї влади, що було істинною правдою.
Пробув або, як казали по-табірному, прокатувався в напівстаціонарі майже два місяці, що при таких умовах мало велике значення, бо багато терміну було ще попереду.
Начальником медпункту (тобто гол. лікар) був здоровенний кагебіст капітан-лікар Мерц. Говорив швидко і картавив по-жидівськи, не любив ніяких заперечень і слухав тільки самого себе.
Одного дня Мерц зайшов в наш «живий морг», оглянув все навколо і виходячи, кивнув на мене пальцем, в розумінні іди за мною. Я вийшов вслід і він не звертаючись до мене, наказав санітарові видати мені одяг та забезпечити вільне пересування поза зоною для збирання гілок сланіку, як протицинготного засобу для потреб табору.
Мені видали білизну, фуфайку та ватяні штани, все поношене, але можливе для ношення, в порівнянні з тим, що я майже рік не мав на собі білизни та можливого для ношення одягу. Бо з отриманого ще в Магадані одягу, залишилися лише шмати, навіть непридатні для миття підлоги.
Він тут же примусив мене переодягнутися, мабуть, боявся, щоб я той одяг не проміняв на хліб, що досить часто практикувалося, та наказав мені кожний день виходити в тайгу та приносити два мішки дрібних гілок сланіку, заливати в їдальні кип'ятком, а вечором, коли бригада приходить з роботи, роздавати по черпачку кожному, хто підійде. Мерц завів мене на вахту і наказав наглядачам, під свою відповідальність, кожний день зранку випускати мене із зони в тайгу на півдня. На поселення заходити мені було заборонено.
Сланік — це північні хвойні корчі, які росли на схилах сопок. Мають грубі довгі шпильки, на кінцях гілок росли маленькі солодкаво-гіркі шишечки. Сланік — найбільш багата рослина на вітамін «С», відсутність якого в організмі викликає хворобу цингу (лат. скорбут). Цинга є батогом всіх, не тільки в'язнів, але і вільнонайманих. Наслідки хвороби — це кровотеча ясен, а опісля випадання зубів, прищі по всьому тілу, незаживаючі трофічні виразки, кволість по всьому організму. Я мав нещастя відчути наслідки цієї хвороби на собі.
Спочатку мене дуже стурбувала та робота, в розумінні, як я дам собі раду, але пізніше мені це сподобалося і навіть мало свої принади.
Першим фактором було те, що я мав на собі можливий одяг. Хоча, маючи на собі сорочку, гімнастерку та фуфайку (без светра), це був абсолютно залегкий одяг для таких морозів, як -45 °C. По-друге, я виходив із зони без автомата за спиною, бродив сам по тайзі, дихав чистим повітрям, не чув матюків, дурних розмов про їжу, ніхто до мене не чіплявся, і мріяв, ніби я ходжу по Карпатах, хоча бродіння по пояс в снігу досить таки виснажувало й так виснажений організм.
Третім фактором було те, що я був до деякої міри нештатним робітником їдальні і отримував додаткову порцію баланди та черпачок каші. Та основне було те, що я, з'їдаючи шишечки сланіка, відчув, як цинга стала відступати. Завдяки тому, я став поволеньки видрапуватися з могили, куди мене спихав жорстокий, кривавий режим ненависної влади.
В тому напівстаціонарі я зустрів Федора Матковського, якого всі називали Федько. Родом він був із Станіславівщини, колишній вояк УПА, засуджений на 15 років. По його комплекції можна було визначити, що колись це був кремезний сільський хлопець. Тепер з нього залишилася купа костей в шкіряному мішку. Працював він гробарем, або, як в таборі називали, «лапайдухом». Роботи мав багато. Наклавши на санки по два, три трупи, вивозив за зону запорпувати. Викопати могилу в мерзлоті навіть здоровому чоловікові не під силу, тому, як міг, запорпував. Перед вахтою він зупинявся, і тоді виходив вахтер з дерев'яним молотком і бив ним кожний труп по черепу, після чого пропускав за зону на поховання.
Хіба могла гола людина, не то, що зимою при такому морозі, але і літом вижити в тайзі. Та процедура була мерзенною та злочинною. Авторів та виконавців тієї інструкції необхідно суворо судити, як катів. Але чи таке станеться, я сумніваюся. А якщо до такого дійде, то не буде кого, бо вони вже виздихають.
З часом Федько зміцнів і вже не возив трупів на санках, а брав два небіжчики під пахи та виносив їх на вічний спокій. Запорпував та запихав палку з біркою та номером.
На черговій комісії ВТЕК (врачебно трудовая експертная комісія), яка проводилася кожного місяця, мене визнали придатним до роботи і приписали до шахтарської бригади на другу дільницю. Аж так я встиг на «нендзних» тюремних харчах поправитися, що став знову «моцним» гірником.