Друга дільниця знаходилася на віддалі 5 кілометрів від табору. Часом возили на самоскидах на роботу, але в більшості ходили пішки під конвоєм. Така довга дорога вимучувала, а ще треба було працювати.
Приблизно посередині дороги на шахту другої дільниці ми проходили мимо розвалених дерев'яних споруджень і майже ніколи не звертали На це увагу. Були впевнені, що тут колись проводилося промивання золотоносного піску, і внаслідок збідніння жили, розробку закинено. Але все це було не так.
Істинну правду про це все я дізнався лише через кілька років від одного вільного інженера, коли працював в мехцеху.
Виявилося, що приблизно більше десятка років тому там велася розробка золотої жили і знаходився табір з в'язнями. В тому таборі виникла якась епідемія. Той табір оточили НКВедисти та розстріляли всіх, разом з охороною і вільнонайманими. Що не змогли знищити, підпалили та розрівняли бульдозерами. Я думаю, що причиною такого трагічного кінця того табору мусила бути якась важливіша причина, ніж епідемія. Жорсткі кліматичні умови на Колимі гасять всякий розвиток епідемій. Причину тієї трагедії забрали з собою в могилу невинні жертви.
Шахта другої дільниці, в яку я попав після напівстаціонару, була досить стара, маю на увазі, що її штольні були досить довгі, а також глибокі гезенги. Це була найстарша шахта на руднику, і можливо на ній працювали розстріляні наші попередники. І найчастіше нещасні випадки траплялися на ній. Можливо, що це був збіг обставин або ще якісь інші фактори.
Мене призначили помічником бурильника. Бурильником був українець, східняк на прізвище Малєта. По комплекції здоровий мужчина. Був у німецькому полоні і за те отримав по ОСО без терміну, а пізніше йому дали 10 років (хоч знаєш термін).
ОСО — «особоє совєщаніє», тобто без терміну, як про тебе колись і хтось собі пригадає, то звільнить. А так сиди, доки не здохнеш. На мою думку така невизначеність свого кінця морально пригноблює людину.
Тут до речі згадати слова шовініста, «великого собіратєля рускіх земель» О. Солженіцина:
«Кто бистро бєгаєт, тому сроку в лагєрє нє дожіть — упарітся, свалітся…».
Хоч ми всі ходили під одним клеймом як «ізмєннікі родіни», суджені по одній статті 54 (в Росії — 58), майже з однаковими термінами ув'язнення, але чомусь наші погляди та думки про той лад не сходилися і тому не могли з ними знайти спільної мови. В них, деяких східняків, були до деякої міри поблажливі погляди на ту владу. До нас, галичан, ставилися з недовірою, а до бандерівців, то можна сказати, з якоюсь, нічим непідтвердженою ворожістю.
Пневматичний бурильний станок (його називали молотком) вагою 16 кг, яким за зміну треба було вибурити в золотоносній жилі 12 шпурів (отворів) глибиною 1,2 метра, витрясав з бурильника всі патрохи. Ще тоді не було автоматичних пневматичних подавачів. Все треба було тиснути вагою свого тіла. Від того залежав план проходки, видобутку руди, це було пов'язано з планом виконання цілого рудника.
Як я вже згадував, мене призначили помічником бурильника. Попрацювавши днів з 10, я категорично відмовився від тієї роботи. За ту відмову мені довелося відсидіти в карцері три дні «на дієті», тобто це була склянка теплої води та 200 г. хліба два рази денно. Але для мене це був кращий вихід. Після виходу із карцеру мене призначили відкатником в ту саму бригаду.
Хоча робота відкатника була легшою від роботи бурильника, тим не менше, мала свої недоліки. Справа в тому, що накидаючи руду у вагонетку, крім пилюки, піднімалися гази від вибухівки — амоніту, яким ми дихали та отруювалися.
Шахту після вибуху вентилювали, але недостатньо. Начальство старалося чимдуж загнати бригаду в шахту, щоб забезпечити виконання плану (тут і премії їм). А про те, що ми отруювалися газами, ніхто не турбувався!
Непокірливих ніхто не любить і не хоче біля себе тримати, і тому я відчув, що бригадир має намір мене здихатися з бригади, також про це мені шепнули, я був тому радий. Причиною того, що я став непокірливим, була моя відмова від роботи бурильника, а також часті суперечки з бригадиром, який улесливо вислуговувався перед начальством, незважаючи нате, що це робилося за рахунок страждань бригадників. Або, як іноді говорять, по трупах лізе заради своїх благ.
Одного разу на вечірній перевірці нарядник оголосив: хто має спеціальність будівельника, нехай виступить. Виступило таких «будівельників», як я, майже пів табору. Але до тієї бригади треба було лише 50 робітників. Оскільки я стояв близько біля нарядника, мені вдалося записатися. Тепер вже колишній мій бригадир був навіть дуже радий, що я вступаюся з його бригади і ми мирно розійшлися.