В процесі роботи виявилося, що хто міг розрізнити вістря сокири від обуха, той вже був спеціалістом, а якщо ти ще зумів забити цвяха, то був великим спеціалістом.
Бригадиром бригади будівельників був призначений естонець, з політичних. Його заступником був Іванов, білорус, дійсно інженер-будівельник, також політичний. Як один, так і другий були дуже порядні люди, і тому в бригаді існував лад та спокій, що відсутнє було в інших бригадах.
З Івановим я здружився, і ми мали собі багато про що розповідати, звичайно, без свідків і то надворі, бо кумові стукачі добре старалися. Бригадир естонець більше спілкувався з латишами та естонцями. До нас, українців, він добре відносився, та взагалі про нього можна сказати, що був культурною людиною.
Призначення політичних бригадирами чи «замами», було дуже рідкісним явищем. На виконання цих функцій НКВС мало своїх, тобто з побутовиків, стукачів, яких вони вважали благонадійними, якими політичні ніколи не були. Така поступка була вимушена виробничою потребою.
Спочатку нас водили під конвоєм на поселення, де знаходився цех з одного боку бараку, а з другого боку мешкав сам начальник цеху з дружиною. Був він чи грузин, чи жид, важко було розрізнити, але факт, що був дуже жорстокою і злою людиною. Не раз вночі, накинувши шинель, ходив по об'єктах, де ми працювали та перевіряв, чи всі працюють. Коли пилорама трохи довше стояла (не виїжджала), він виходив зі своєї конури та кричав «почєму нє работаєтє?».
В цеху цей начальник давав рознарядку, кого на який об'єкт посилати. О восьмій вечора всі мали бути присутні на вечірній перевірці.
Така комедія тривала кілька днів, бо пізніше ми ходили, як нам треба було. Наглядачі часто приходили до нас з проханням дати їм кусок дошки чи цвяхів чи ще щось відрізати, вистругати, тобто по своїх побутових проблемах, які завжди мають люди. Внаслідок того, їхній запал тримати з нами дисципліну пом'якшав.
Мене та ще одного руського (побутовика) на прізвище Савватєєв, призначили на пилораму різати дошки. Днем все це було ніби нормально, але вночі я не міг зрозуміти, як могли спати на поселенні вільнонаймані люди при такому визгу пилорами, який було чути за кілометр до самого табору. А пилорама знаходилася майже в центрі поселення, 50 м. до хат.
Коли ми з Савватєєвим працювали в нічну зміну і нам попадалася суха деревина, ми її на циркулярці різали впоперек на чурбани, з яких робили в'язанки дров та відносили на поселення вимінювати на хліб або інші продукти. Другий із нас стояв біля циркулярки тримаючи кусок деревини, яка імітувала роботу пилорами. Це все ми робили дуже обережно, щоб, не дай Господи, не спійматися, тоді були б забезпечені 10 добами карцеру, а може і іншими карами.
Одного дня захворів наш бригадний черговий по бараку і мене тимчасово призначили на його місце. До функцій чергового належало отримувати хліб на бригаду, бути присутнім при видачі їжі, а також слідкувати за чистотою в бараці.
Одного разу вечором я отримав хліб в пайках на бригаду. Більша частина бригади вже повечеряла, а декілька чоловік ще не прийшли з роботи, і я їх чекав з хлібом в їдальні. Я незчувся як здрімнув, і коли мене розбудили бригадники, які повернулися з роботи, на підносі не залишилося ні крихти хліба. Я був в шоці. Мені довелося кілька днів віддавати свій хліб, а решта мене зрозуміли і не захотіли мого хліба. Зрештою, в бригаді були столярі, які ремонтували або робили «мєбєль» вільнонайманим і не були голодні.
Я змайстрував собі поличку для хліба над своїми нарами та вирішив там тримати хліб для тих, хто запізнювався.
Наш барак знаходився в куті табору, майже під вишкою вартового. Одного вечора я почув постріл вартового на вишці і коли вибіг, він показав мені, що горить барак. Полум'я було невелике, і я відром води та снігом легко його загасив. Коли я після того приліг відпочити, запримітив що з полички щез весь хліб.
Хліб для бригади я отримував в хліборізці, яка знаходилася біля входу в їдальню. Над віконцем хліборізки висіли списки бригад, кому і скільки хліба виписано, а черговим треба видати. Якщо напроти прізвища стояв напис «архів номер три», це означало, що людина відійшла на той (може кращий) світ. Таких записів було кожний день по два, а то і по три. Крім неділь, рідко бували дні без такого запису.
Одного дня читаю: Малєта — архів номер три, а ще через декілька тижнів: Стеценко — архів номер три. Малєта — це був той українець, східняк, з якого я був помічником бурильника. Стеценко — це той, який прийшов на моє місце. Добурилися, вічна їм пам'ять.