Тут знову та сама процедура прийому по формулярах. Ой, як воно те все нам надоїло! Стій та мерзни на морозі, поки конвой всіх перешлябізує. Та дехто із блатарів має по кілька прізвищ та по кілька статей. Але на то нема ради.
Накінець закінчилося, і нас запустили в зону. Забігли в холодний барак та полягали на голі нари без ніяких матраців. Холод, зуб на зуб не попадає, ноги та спина ниють, але сон бере своє, і ми засинаємо.
На тому табірному пункті начальником табору був еНКВедист, але в основному табором правив староста Васільєв.
Васільєв був зсучений блатний (як він сам себе афішував), але насправді — колишній військовополонений, такий собі руській боярин, батюшка. Ходив в гарному кожусі, морда червона пашіла від алкоголю. Безжалісний, жорстокий, міг безнаказано побити або навіть вбити, а міг і помилувати за якийсь хабар. Одним словом, був паном нашого існування. Політичних ненавидів, хоча сам мав політичну статтю.
Через деякий час після мого від'їзду з того табору, я довідався, що його жорстоко закатували, як кажуть, собаці собача смерть. Хоча це несправедливо відносно собаки.
Цей табір був малий. Два житлових бараки, їдальня, вахта та обов'язково карцер, недобудований, без даху. Нас тут було не більше 250 в'язнів, тобто дві бригади та ще якась обслуга, або, як ми їх називали, придурки. На другий день нас підняли і після сніданку вивели на роботу в тому, в чому ми приїхали, в лахміттях, з галошами на ногах, не давши ні дня відпочинку з дороги.
На другий день все-таки видали старі латані валянки тим, хто був «взутий» в галоші.
Нас повели працювати на полігон і дали кожному завдання видовбати в мерзлоті по шурфу.
Полігон — це відкрита територія, де під не товстим шаром землі знаходилися золотоносні піски.
Шурф — це прямокутна яма, приблизних розмірів 1,2 х 0,8 метра та глибиною 1 м. Лопату мав кожний свою, але кайло (джаган) було одне на кілька чоловік, як і лом. По суті сказати, інструменту не вистарчало, і ми бігали один до одного позичати.
Спочатку ми розкладали маленьку ватру на тому місці, де мав бути шурф, щоб трохи відмерзла земля, а при тім і руки можна було зігріти Але з кожним сантиметром видовбаної землі ставало все важче. Закінчувалась деревина, хоча навколо її було повно, але конвой не дозволяв принести, а також вогонь в ямі не хотів горіти. По сантиметрах ми довбали мерзлу землю та пригорщами викидали із шурфу. Якщо хтось яро старався та швидше вигриз шурф, тому давали гризти наступний. Побачивши таку «технологію», всі сповільнили темп, що викликало в начальства злість.
Коли ми вже «повигризали» заплановану кількість шурфів, приїхала вантажівка та привезла амоніт. Нам роздали той амоніт з електродетонаторами, з розрахунку по 20 кг на шурф. Ми амоніт кидали на дно шурфа, підривник з'єднував електродетонатори, після чого ми засипали шурф землею. Коли було виконано всі підготовчі роботи, нас зняли з полігону та повели в зону. Це було для нас майже свято, бо ми мали півдня вихідного.
А звільнили нас з роботи тому, що проводилося загальне зняття вибухом верхнього шару землі, який вважався породою і мав бути пізніше знятий бульдозерами.
Але тих бульдозерів ми довго не бачили й не чули. Працював один нещасний скрепер, і мабуть, та земля знову замерзла. Така була радянська господарка, та кому дбати про дармову рабську працю.
Були дні, коли мороз тиснув нижче відмітки -50 °C, і тоді, за їхніми драконівськими законами, день мав бути актованим, тобто вільним від роботи. Ми дуже добре орієнтувалися по температурі, крім того, по ознаках природи, особливо повітря. При такій температурі, коли дмухнеш, то повітря аж гуде. Але незалежно від того, нас виводили на роботу і тоді серед в'язнів піднімався вияв невдоволення та ознаки непокори. В таких випадках з вахти виносили термометр і показували що є тільки -49 °C. Якщо це не допомагало, тоді наставлялися дула автоматів. Це були знущання з людей, бо якщо в зоні за парканом ніби було -49 °C, то на відкритому полігоні могло бути і -55 °C (приблизно, якщо не більше).
Як звичайно в природі буває, що після сильних морозів наступають великі снігопади. Так і тоді сталося. Наш табір, а з ним і ціле поселення внаслідок сильного снігопаду був відрізаний від всякого постачання продуктами. І тут знову таки по їхніх мерзенних інструкціях, без видачі ранкової пайки хліба не мали права виганяти на роботу. Але вони плювали на свої «інструкції» та взялися за інший спосіб, щоб познущатися над зеками. Кожному, хто виходив на роботу (попробуй не вийти), видавали жменьку борошна, вважаючи це за пайку хліба. Тоді ми на полігоні замішували борошно із снігом (води не було) та на лопатах на вогні пекли млинці.