В кінці кожного місяця була комісія, на якій я показув свою руку. Лікарі дивувалися, що рука так довго не зростається, але щоб загіпсувати її по людськи, чомусь того не робили. Для мене це було краще, хоча існувала небезпека гангрени.
Так я «прокантувався» два місяці. Надходила весна, і одного разу зранку, вставши з нар, я почув, що рука таки зрослася. Мабуть, скоро прийдеться йти на роботу. Так сталося при наступній комісії, яка признала мене придатним і виписала на роботу.
На філіал я вже не повернувся, мене залишили в основному таборі «Гвардієць», це було краще, що я не буду мати справу з тим сатрапом старостою Васільєвим.
Мене приписали до шахтарської бригади. Більша половина бригади були політичні, різних національностей. Не зразу ми могли між собою порозумітися, але спільні думки на політику радянського ладу були одні. Дуже треба було бути обережним в розмовах на політичні теми. Стукачі доносили навіть серед побутовиків, але переважно основна увага зосереджувалася на політичних. Якщо деякі висловлювання побутовиків на тему ладу пропускалися кумом «мимо вух», то політичним це не прощалося.
В цій бригаді я здружився з одним азербайджанцем на прізвище Айтуаров. Він злився, коли його кликали Айтуаров і говорив: «я нє рускій і меня звать Айтуар». Він був засуджений по 58 ст. п. 10 (агітація) за анекдот, який розказав у вузькому колі своїх товаришів. Хоча росіяни називали людей азійського походження «звєрямі», але я швидше сказав би навпаки. Він отримував посилки і по щирості ділився з близькими товаришами. Одного разу він почастував мене махоркою, яку отримав в посилці, але попередив сильно не затягуватися. Коли я зробив пару затяжок, на мене виступив холодний піт, ноги стали ватні, все перед очами завертілося і я кинув курити. Це був перший і останній раз, коли я попробував курити наркотик. З тих пір я став ворожо відноситися до наркотиків і дуже дивуюся, яка може бути в тому приємність.
Отримати посилку в таборі — це є великий клопіт. З одного боку є дуже приємно, що її тримали у руках твої рідні, і вона мала запах, аромат твоєї рідної батьківщини, такий дорогий на чужині. Якщо поглянути з другого боку, то та шантрапа коршунами налітала на тебе, вижебрувала, вимагала, крала з під рук все, що могла з тої нещасної посилки. Свідомий того, що твої рідні може останні гроші тратили на те, щоб чимось допомогти, а тут з неї користає та нечисть. І тобі так гірко стає на душі, що більше вже нічого не хочеться. Ти вже все роздав та забув про посилку, а в тебе все одно вижебрують, дай та дай.
В навігаційний період (кілька місяців) посилки йшли три місяці, а так, то і по півроку.
Доля зласкавилася до мене і скоротила моє перебування в тому таборі побутовиків. Одного дня вечором, коли я прийшов з роботи, в наш барак прийшов посильний та сказав, що мене негайно викликає кум до себе. Коли я прийшов до нього, він, перевіривши мої дані, сказав завтра не йти на роботу, а прийти до нього на прохідну.
Коли я повернувся в барак, мене почали розпитувати що сталося, але я не міг нічого сказати, бо сам нічого не знав. І тут почали робити різні висновки та здогадки, що це все значить. Найбільшою ймовірністю було те, що «мотають» новий термін, і я цілу ніч не спав та думав про різні причини, де я міг зробити якийсь «прокол».
Зранку, коли я прийшов на прохідну, «кум» мене вже чекав і, вивівши за зону провів до вантажівки. Шоферові (червонопогонникові) він віддав пакет, а мені перепустку до Усть-Омчага. Я сів в кабіну, і ми поїхали. Я хотів довідатися в шофера, що це значить, але він сам нічого не знав. Знав лише те, що має мене завезти в Усть-Омчаг (районний центр, містечко) та здати мене і пакет в пересильний табір.
Їхали ми нормально, ніхто нас не затримував, не перевіряв. Проїхали через той проклятий перевал, де я пригадав собі, скільки тут довелося мерзнути та пережити. Надвечір ми приїхали до Усть-Омчага до пересильного табору.
Ми зайшли з шофером на прохідну і, трохи почекавши на начальника охорони, віддали пакет та перепустку. Він, прочитавши листа, сказав мені зайти в зону. На моє запитання, куди я маю іти, він послав мене руським матом далеко, яким посилають непотрібних людей. Я опинився в чужому таборі без бригади, без житла, взагалі без притулку на самопасі. Треба було щось думати та якось влаштовуватися.
Пересильний в Усть-Омчагу
Табір в Усть-Омчагу був розділений на три зони. Перша зона була відведена для блотарі в, друга для сук, а третя була робоча, а також і пересильна. Пересильна зона була невеликою, інші дві не знаю, бо там не був.