По своїй жорстокості, побутовики були на голову вище політичних і то не тільки по відношенню до своїх противників- політичних, але і до своєї братви.
На відміну від побутовиків, політичні, майже кожен другий отримував посилки, крім тих, яких рідні були на засланні. Кожний із нас ділився, чим міг. Не було ніяких зазіхань на чуже добро. Чудово розуміли, що коли ти поділишся сьогодні, завтра поділяться з тобою, навіть сторицею. Та і розмови були зовсім іншими, без матюків, які нам так остогидли. Ми мали теми, про що можна було говорити.
У своїх судженнях я виключаю окремі випадки інтелектуальних злочинців (переважно рецидивістів), а також і низькопробних «політичних» (випадкових, малограмотних). Такі були як з тієї, так і з іншої сторони.
Повернуся до ситуації, яка сталася в таборі. В бараках з'явилися матраци, подушки, набиті тирсою, ба навіть простирадла, наволочки та ще і коци. Це було великим досягненням прогресу відносно минулих літ. На стінах вже були «брехунці», як ознака підвищення культури та технічного прогресу. Основним контингентом табору були в'язні, засуджені по статтях 54 (рос. 58 ст.) та 59 ст., за бандитизм. В'язні засуджені, по 59 ст., були, якби відносно порівняти, тією ложкою дьогтю до бочки з медом, їх була значна меншість, і тому вони не проявляли свою активність. І тут адміністрація спиралася на їхню допомогу, призначаючи бригадирами та іншими «керманичами». Це було до деякої міри стримуючим стимулом їхніх бандитських навиків.
Мене приписали в бригаду, яка працювала на фабриці ЗВФ (золотовидобувна фабрика), бригадиром якої був Вася Степанов.
Вася Степанов, росіянин, худорлявий, високого росту, років 35, засуджений по 59 ст. за бандитизм, врівноваженого характеру, непогано ерудований. Керував він бригадою на фабриці досить вміло. Він часто міняв місцями роботи бригадників, в результаті чого кожний із нас, на випадок хвороби чи іншого випадку, міг замінити один одного. Така його робоча тактика приносила результати. План видобутку золота завжди виконувався, чого і треба було ненаситній імперії насильства.
При моєму першому перебуванні на тому руднику була лише одна видобувна фабрика, з технологією видобування мабуть ще 18 століття (якщо не брати до уваги електромоторів).
Ця фабрика — це два великі (діаметром 2 метри) чавунні колеса, які крутилися на одній осі в залізному кориті, наповненому водою, яка текла з потічка по дерев'яних коритах. З одної і з другої сторони стояли два в'язні, які лопатами кидали дрібну руду в те корито. Колеса крутилися і силою своєї ваги роздрібнювали ту руду на пульпу (пісок), який пізніше промивався в коритах, вистелених обмідненими бляхами, натертими ртуттю. Грубші брили руди в'язні розбивали молотами.
Це все відбувалося на відкритому просторі, в'язні, нічим не захищені від дощу, снігу, вітру або іншої негоди, змушені працювати, як живі автомати за пайку хліба, миску баланди та черпак каші з магари або чумізи, якими китайці кормили худобину.
Не хочу повністю описувати технологію видобування золота, бо це б зайняло багато місця і, по відношенню до сучасності, це є глибокий архаїзм, та і мета моя має не той напрям, але зупинюся на процесах, які мені доводилося виконувати.
В перші дні мого виходу на роботу на фабрику, бригадир поставив працювати на агрегат, який називався саймонс.
Із блєка (дробильний агрегат) руда, вже тепер величиною волоського горіха, подавалася на саймонс. Саймонс — велике веретено, яке крутилося між залізними щоками, роздрібнюючи руду до величини горішка. Працював він на цинкових підшипниках, змащуваних рідким маслом, який подавав насос. Після саймонса руда транспортерами подавалася на кульові млини.
Кульовий млин — це залізна довга ємність, типу бочки, наповнена чавунними кулями, який повільно обертався, роздрібнюючи подану руду із саймонса до піску, фактично, це вже була пульпа, з якої легка фракція текла по шлюзах. До кожного млина були приєднані два шлюзи.
Окрему увагу вартує звернути на шлюзи. Це були корита довжиною 15 метрів, вистелені обмідненими бляхами, які натиралися на початку зміни ртуттю. Та ртуть наливалася в брезентові мішечки, і ними в'язні натирали шлюзи. В кінці кожної зміни в'язні гумовими скребками згрібали ту ртуть, тепер вже амальгаму в відра, відносили в хімічну лабораторію, де під дією температури ртуть випаровувалася, а золото стоплювалося в плитки.
За зміну перероблялося кілька десятків тон руди, яка підвозилася з шахт самоскидами.
Якщо в роздроблювальному відділенні фабрики, де працював саймонс і блєк, повітря було сірим від пилюки, то в наступному відділенні повітря було насичене парами ртуті від шлюзів, які за приблизними даними були площею в 100 кв. метрів.