Трохи підівчивши токарну справу, я попросив Івана замовити за мене слово в начальника мехцеху про моє переведення в мехцех. Іван постарався, і незабаром я вже працював токарем.
Я заздалегідь попередив С. Скоробогатого про свій намір, який дасть мені можливість заробити більше заліків, тим самим швидше звільнитися, і він мене зрозумів та похвалив.
На той час начальником мехцеху був Яків Васильович, або інакше між собою ми називали його Васільок (іноді Яша). Колишній довголітній в'язень, нервовий, дуже крикливий, але нікому не шкодив. Маючи хист до механіки, я швидко опанував токарну справу та став добрим токарем. Новачкам, як завжди, дають працювати на найгірших верстатах, так вчинили і зі мною. Мені дали верстат 1921 р. випуску, старий, розхлябаний. Різці треба було собі самому робити з напайок победіту з поламаних бурів. На перших порах було дуже важко, але потихеньку все владналося, а може призвичаївся.
Виточити задану деталь не було клопоту, але з чого її виточити — це була проблема. На запитання до начальника цеху про метал була одна відповідь: «іді по зонє і іщі, может, что найдьош». Ми більше витрачали часу на пошук матеріалу, ніж на його виготовлення. Іноді доводилося точити деталь з немірного матеріалу і тоді 80 % металу гонили в стружку, яка ржавіла на відходах, тобто, перетворюючись в гниль. Прокату катастрофічно бракувало.
Такі були радянські виробничі відносини, така була радянська передова техніка та технологія для золотовидобувної Магаданської області, і те саме творилося на спецавтомехбазі (72 км центральної траси де я працював після звільнення з табору).
В нашому мехцеху працював нормувальником Михайло Жарковський. Поважного віку, біля 60 років і тому ми всі звали його дядя Міша. Це був польський жид (не приховував національності) з Варшави, засуджений по політичній статті на 15 років. Про себе він ніколи не хотів нічого розповідати, був скромною, тихою та доброю людиною. Він нам допомагав, як міг, тобто підкручував норми так, щоб виходило 121 %, щоб одержати залік день за три. Це було для нас великою допомогою і тому ми всі ставилися до нього з пошаною, а тим більше, що він ні від кого не вимагав ніякої відплати.
Одного дня нічна зміна розповіла нам про трагічний випадок, який стався в робочій зоні. Чергового слюсаря з фабрики, який йшов на об'єкт щось лагодити, підізвав конвойний із-за огорожі, щоб дати йому прикурити. Він, нічого не підозрюючи, переступив через заборонену зону з метою дати конвоїрові прикурити, і в той час конвойний його застрелив. Всі були дуже схвильовані тим випадком та застерігали один одного, щоб не підступати до конвойних і не піддаватися на провокації.
В березні 1953 року до верстату, де я працював, підійшов бригадир Льоша та пошепки повідомив мене що помер Сталін. Це повідомлення викликало в мене бурну реакцію втіхи, і лише поштовх бригадира привів мене до тями, а бригадир втік. Через кілька днів мене викликав «кум» та став допитувати, що такого веселого мені розповідав бригадир в день смерті великого вождя та батька всіх народів. Довго і тяжко мені довелося переконувати «кума», що це аж ніяк не було пов'язане зі смертю «найдорожчого ката». 1 бригадир, і я, були жахливо налякані, тому що наші терміни закінчувалися, і нам могли їх продовжити.
З кінчиною Сталіна репресії не закінчилися, бо були ще інші опричники, співучасники злочинів, які були зацікавлені в продовженні тієї злочинної політики. Хвилями були деякі тимчасові полегшення, а пізніше знову поверталося все на свої місця. Починаючи ще від царської Росії і закінчуючи на горбачовській перебудові, шлях існування тієї держави був вистелений репресіями.
Підходив кінець місяця серпня, тобто вже був майже початок колимської зими. Вечором після приходу з роботи зайшов в барак посланець та сказав, що мене викликають в спецчастину.
Коли я ввійшов в спецчастину, якийсь НКВДист став перевіряти мої анкетні дані, після чого підсунув мені два папірці для підпису. В першому було повідомлення про закінчення терміну ув'язнення, а в другому, що я зобов'язуюсь нікому ніколи ні про що не розказувати, що я бачив та чув, тобто взагалі мовчати про табірне та тюремне життя. За будь-яке розголошення мене притягнуть до кримінальної відповідальності за ст., ст. (номер).
Той другий папірець був явним зашморгом для людини, щоб мати можливість в потрібний час притягнути її до судової відповідальності.
Із спецчастини я вискочив як ошпарений, на ходу став зривати номери з фуфайки, штанів та шапки. В бараку хлопці на перебій стали мене поздоровляти та бажати швидшого повернення додому. Але на жаль, дорога додому ще не стелилася, бо попереду ще був один термін — п'ять років позбавлення громадянських прав, а це, вважай, поселення.