На роботу я більше не виходив, але із зони я також не мав права вийти, тобто юридично був вільний, а практично ще був в'язнем.
При розписці завжди попереджали «ждіте документов», і таке чекання іноді тривало місяць. Той місяць чекання роком тягнувся. Днем в таборі майже нікого немає, а хто з нічної, той спить. По табору шугають наглядачі і не хочеться з ними зустрічатися, бо тоді пояснюй їм, хто ти такий. Найкраще лежати в бараку і не висовувати носа.
Йшов вже другий місяць, а моїх документів все ще не було. Я став сильно переживати, чи часом мені не «шиють» нового терміну, бо були і такі випадки. Навіть мої товариші були занепокоєні таким довгим моїм чеканням та двозначно натякали, що в тій системі бувають різні випадки і треба бути до всього готовим. В думках я згадував всі можливі «проколи», але так і не зміг прийти до якогось конкретного висновку.
В кінці другого місяця чекання мені повідомили, що прийшли документи, і на завтра рано треба бути готовим до виїзду.
На другий день зранку зібрали нас, таких, як я, чоловік десять та разом з супроводжуючим начальником спецчастини посадили на вантажівку та повезли до Усть-Омчага на оформлення.
В спецчастині Усть-Омчага ще раз скурпульозно перевірили наші анкетні дані, після чого стали видавати «вовчі білети».
«Вовчий білет» — такий собі шматлавий документ, ерзац паспорта, з яким ти не маєш права від'їхати більше, ніж на 50 км від свого місця проживання. Кожний місяць ти повинен прийти до свого дільничого «кума» на відмітку, де він в ньому розписується, а ти в його зошиті.
Після одержання «вовчого білету» мене направляють на поселення на 72 км центральної магаданської траси, тобто в селище Стекольний.
Переночувавши в Усть-Омчагу в знайомих товаришів, зранку виїзджаю до Стєкольного.
Якщо в Усть-Омчагу вже йшла повним ходом зима з 30 °C морозу, то тут ще лише почав падати сніг. Різниця у віддалі не так велика, приблизно 500 км, а в кліматі є. Відчувається вплив моря. Після приїзду я пішов до дільничого «кума» зареєструватися, після чого він послав мене до коменданта. Комендант призначив мене в гуртожиток, видав постіль та порадив негайно піти та нарвати сухої трави до матрацу, що я і зробив. Зробив добре, бо вже ранком все було покрите білою пеленою. Вранці, після дуже скромного сніданку, я пішов на спецавтомехбазу влаштовуватися на роботу. Влаштувався токарем (токарів дуже не вистарчало) і мені навіть на моє прохання, видали авансом гроші на прожиття. Мене признали як доброго токаря та стали давати точити досить складні деталі. І життя пішло своїм шляхом. Гуртожиток поповнювався, бо стали приїзджати з таборів колишні політв'язні різних національностей, але в більшості українці, і то «западнікі». В селищі незабаром зібралася досить велика наша діаспора. Але не завжди життя йде гладко, хтось тебе мусить провокувати. Нас почала чіпатися шантрапа, що це їхній колишній табір та бараки, і тому ми повинні платити їм за наше проживання. Ми з тим питанням звернулися до коменданта, але він усміхнувся та порадив нам з тим питанням звернутися до дільничого «кума». «Ви, бандери, воювали з нашою армією, а тут боїтеся якоїсь шантрапи. Вас тут тепер багато і ви можете їх притиснути. Робіть з ними що хочете, я не буду нічого бачити і чути», — відповів нам «кум».
Нам того і тільки треба було, а далі ми самі дамо з ними раду. Спочатку вони стали змагатися з нами, навіть підпалили наш барак, так що ми майже згоріли. Це вже була остання крапля. Ми створили такі умови, що до місяця їхнього духу на нашому поселенні не стало. І люди, і «кум» були нам за це дуже вдячні. Стало набагато спокійніше жити.
Щоб поїхати в Магадан щось купити з одягу, треба раніше було йти до «кума» та просити перепустки. А він все стогне та допитує нащо? пощо? так що іноді вже проходить бажання їхати. Тепер він як зустріне де, то вже сам пропонує дати перепустку.
В селищі був також великий завод по виготовленню скляного посуду, пляшок та ін. Сировину для нього возили зі згаслого вулкану (попіл), що знаходився 4 км від заводу. Я не міг собі уявити, що вулканічний попіл може бути такий біленький, як саме найкраще пшеничне борошно. Коли я одного разу в неділю пішов туди на прогулянку, мене пізніше цілу ніч боліли очі, я так не міг надивитися на ту красу природи.
Приблизно на сороковому кілометрі, трохи в бік від траси знаходився став, де били гейзери. Там навколо ставу завжди зеленіла трава, а зимою все було оповите парою. Також в цьому районі знаходилися дачі високопоставлених діячів. Під'їхати туди ближче, щоб подивитися, не було можливості, тому що туди нікого не підпускали.