11 січня 1958 року, на третій день Різдва я вдома. Родичі на двірці мене не впізнали, мабуть, через мій москальский вигляд чи одяг. Тих радісних хвилин зустрічі не буду описувати, це ні до чого.
Дуже важко мені було окліматизуватися, різниця в часі дев'ять годин мала свій вплив на організм людини. Вдень хочеться спати, та нема можливості, а вночі не спиться. Якщо говорили, що на дворі великий мороз — десять ступенів, я посміхався та подумки згадував, а де ще сорок. Я відчував себе якимось незграбним, напівдиким. Але час своє робить, і я потихеньку пристосовувався до тутешніх умов життя, мені дуже хотілося працювати, бути між людьми, але я був у шестимісячній відпустці.
Два тижні ми мали спокій, поки сусіди совєти не донесли на нас у міліцію, що я мешкаю без прописки, і відтоді почалися в нас неприємності.
До нас став часто навідуватися дільничний міліціонер. Те, що я показав йому офіційне посвідчення відпускника (на основі якого мені видали авіаквитки на виїзд з Колими), нічого не помагало. Тоді я подав документи на прописку, в тому числі і довідку про зняття судимості в 4-те відділення міліції, яке тоді знаходилося по вулиці Лисенка. Там тягнуть — прийдіть завтра, прийдіть післязавтра, і так без кінця. В результаті одержав відмову в прописці тому, що я не працюю. Пишу заяви в різні інстанції. І мені приходять відповіді: «в прописці в місті Львові вам відмовлено», без всякої мотивації.
За те, що я мешкаю в рідного батька без прописки, його штрафують перший раз на 15 крб., другий на 20 крб., третій на 25 крб. Беруться за нас сильно. Де ще була така жорстока держава, яка оштрафувала б батька за сина. Виходить, що батько повинен був мене вигнати з дому.
Ніякій логіці це не відповідає, хіба комуністичній, це можна лише кваліфікувати, як скриту підлогу, лицемірство або шантаж.
Роз'їжджаю по містах і містечках Львівської області в пошуках роботи. Робота токарів дуже потрібна, приймають. Як доходить до оформлення у відділі кадрів, мені говорять: ваше місце вже зайняте. Як зайняте, дивуються начальники і стараються мене відстояти, але після відвідин відділу кадрів, виходять похнюплені та розводять руками, нічим не можемо допомогти.
Одного разу їду по стрийській дорозі. Перед Миколаївом торчить комин та стоять пару бараків. Мабуть, якесь виробництво, спробую тут влаштуватися, заходжу в контору, там сидить якийсь кабан, великий начальник. Питаю, чи потрібні робітники. Потрібні, що вмієте робити?
Все, що треба. Це його влаштовує, як лише дізнався, що я був суджений, сказав «тут в лісах ходять бандерівці (1958р.!), ви з ними зв'яжетесь і будете мені шкодити». Найбільш, чим можна було там нашкодити, так це перевернути тачку, підложити камінь під колесо.
Я не мав наміру вчитися, але під впливом моїх батьків та їхніх знайомих піддався агітації.
Мій німецький атестат з гімназії не був дійсний, треба було мати радянський. Те положення мотивували тим, що радянська освіта має вищий рівень знань, — яке це було брехливе та цинічне твердження, насправді все було навпаки.
Про те, що радянські дипломи за кордоном нічого не вартували, замовчували. Там знали, що у ВУЗах багато годин виділяли на вивчення брехливої історії КПРС та ще якоїсь марксистсько-ленінської філософії, лженауки, нікому непотрібної. І то вдовбували молоді в голову, що без знань тих предметів студент не може стати добрим спеціалістом. 1 той, хто це говорив, і молодь не вірили в те. Я поступив у десятий клас вечірньо — заочної школи робітничої молоді. Якщо порівняти мій такий довгий та тернистий відрив від науки з іншими учнями (в два-п'ять років), я все ж таки був одним із кращих в класі. Гімназія дала мені тверді знання.
Допомогти мені з пропискою старалися депутати Верховної Ради УРСР- академік, історик Іван Крип'якевич та герой Соціалістичної праці Володимир Гургаль, який вчився зі мною в одному класі. Вони написали на своїх іменних бланках заяви-прохання на ім'я начальника міліції м. Львова. Я скептично віднісся до тих заяв, але все одно їх подав і в черговий раз отримав відмову.
Весь народ знав, що депутати — це маріонетки, які мають право підносити руки лише «за», не більше. В політичних справах їхні голоси нічого не вартують. Це була омана для народу і світу, ніби влада належить народу. Фактично влада належала одній тоталітарній партії, яка створила той суворий поліцейський режим для панування над народом. Якщо це навпаки, то все одно суть не міняється.
Якщо логічно подумати, то не я був тим порушником паспортного режиму, а влада. Я намагався прописатися, а влада мені відмовляла, то хто властиво був тим порушником? Лише влада!