Скільки часу б не минуло, тим катам не повинно бути прощення. Теперішнє та прийдешні покоління завжди повинні пам'ятати про ті невинні жертви України. Москва була, є і завжди буде катом України.
Як писав Хвильовий: «Геть від Москви». Це істинна правда вчора, сьогодні і завтра, і горе тим, хто про це забуде!
Почалися масові захоронення по селах та містечках всієї Галичини.
Спільні братські могили з березовими хрестами, які з другим приходом більшовицької орди вже через декілька днів були зруйновані та розрівняні дощентно.
Похорони, плач, патріотичні промови над невинно убієнними. Не сподівалися лише промовці та патріоти, що через кілька років їх зустріне майже така сама доля, як тих, над чиїми могилами вони тепер промовляли.
Майже в кожному селі, за Польщі, була корчма, якщо велике село, то і дві. Корчмарями були жиди. І знали селяни, що кожний корчмар був донощиком польської поліції. За часів більшовицької ж окупації корчми були позамикані, але корчмарі були добре усвідомлені, хто чим «дихає», і тими інформаторами користувалося НКВС. Велику долю вини у винищенні свідомих селян та патріотів можна «завдячити» несвідомому елементові (пиякам) та іншим покидькам, які під час другого більшовицького приходу пішли служити донощиками — стрибками.
Якщо я щось не так розумію, тоді постає питання: звідки будь- яка окупаційна влада може знати про ставлення окремих громадян до встановленого нею порядку чи режиму?
Львів змінив назву на Лемберг. Лозунги «вперйот к победе комунізма» змінились на «Дойчлянт зігт ан аллеєн фронтен» (Німечина перемагає на всіх фронтах), «Слава труду» на «Редер міссен ролен фюр ден зіг» (Колеса повинні крутитися для перемоги). Одним словом, змінилася мова, а суть залишилася та ж сама.
Німці створили залізничну поліцію — банщуц, в якій служили українці і поляки. Різниця тільки в тому, що українці несли службу в Польщі, а поляки в Галичині. Ті б'ють пасажирів там, ті тут. Німці тільки ретельно наглядають, чи по-справжньому б'ють, чи виконують свої завдання. В німецькій службі халтура не проходить. Вони того не люблять.
Створюють німці українську поліцію, а пізніше також і жидівську поліцію, яка діяла виключно на теренах гетто.
Про українську поліцію багато писали негативного матеріалу, особливо в совєтській пресі. Але нема чого дивуватися, та преса завжди була брехливою і навіть тепер такою залишилась. Наші хлопці із поліції були свідомі і знали, як служити, тому не одному врятували життя чи звільнили від примусового виїзду в Німеччину на роботу. В облавах вони не приймали участі, бо німці їм в тих справах не довіряли. Багато із них зі зброєю перейшли в УПА і поклали свої молоді голови за волю України.
В іншому випадку, про жидівську поліцію ніколи і ніде не згадується, якби її і не існувало. І тим не менше, жидівська поліція була більш жорстокою до своїх одновірців. Зрештою, жидівська ментальність є відома: жид, щоб врятувати себе, готовий продати всіх і вся. Ситуація, яка при даних обставинах склалася, дала можливість виявити сповна єврейську ментальність. Щоб підтвердити не тільки свою думку і не бути голослівним, наведу як приклад декілька епізодів, які повинні це підтвердити.
З початком заснування другої державної української гімназії, для неї віддали приміщення в задній частині дому, де колись знаходився театр ПРИКВО по вулиці Городоцькій. Ми не раз, йдучи в гімназію на навчання чи виходячи з лекцій, бачили, як трамвай тягнув дві трамвайні платформи, на яких сиділи жиди. На розгалуженні трамвайних колій Городоцька — Шевченка трамвай зупинявся, і з нього виходив моторовий (водій) та переводив вайху (стрілку) вручну. Тоді ще автоматів не було. Охороняли жидів два старі вермахтівці, які дрімали, та десь з шість жидівських поліцаїв. Їх всіх везли на розстріл, який проводився в кінці вулиці Шевченка (тоді ще називалася Янівська).
Свідомі того, що з ними будуть робити, вони спокійно та покірно їхали на свою загибель. В момент зупинки трамваю вони мали можливість встати та розбігтися серед людей. Мабуть, один чи два були б застрелені, але решта таки врятувалися б.
Ми не раз в гімназії обговорювали цю тему і ніяк не могли зрозуміти їхнього ставлення до своєї трагічної долі, питалися про це старших, але і вони не могли дати нам на те відповіді. Лише пояснювали нам, що такий в них характер.
Хочу написати ще про один епізод, про який розказав моєму батькові знайомий поляк.
Знайомий батька, кравець за фахом, переховував знайомого жида, також кравця. Цей єврей помагав йому при шитті, і так вони разом працювали, як тоді говорили, пхали біду вперед. Якось до них вечором постукала поліція, причиною їхнього приходу було погано заслонене вікно, тобто через нього проходило світло. Господар швидко заховав єврея в шафу та наказав тихо сидіти, а сам відчинив двері. Зайшло два німецьких поліцаї та наказали краще заслонити вікно, що господар і зробив. Один із поліцаїв зразу вийшов, а другий сів собі коло верстату та закурив. Чого мав поспішати, служба йде. Жид міг сидіти собі тихенько в шафі та чекати, поки господар його закличе, та ні. Жид із шафи питає: «Прошу пана, вони вже пішли?» Поліцай встав, засвистів, покликав другого поліцая, витягнули жида із шафи та забрали їх разом із господарем. Але це ще не все. По дорозі, коли їх вели, жид розповів поліцаям, що його знайомий також переховується, та дав їм адресу, тим більше, що поліцаї його ні про що не питали. Щастя, що дружині знайомого вдалося викупити чоловіка із концтабору, і він тому мав змогу розповісти про це батькові. Через своє добро чоловік попав в біду, але добре, що все так щасливо для нього закінчилося, могло бути гірше.