Почалися випускні екзамени, і для одержання атестату мені треба було здати останній екзамен.
До того, мене вже два рази саджали в КПЗ за порушення паспортного режиму, але, протримавши не більше доби з погрозами в майбутньому засудити на термін, відпускали. При тому вимагали дати розписку, що я виїду з міста. Але я категорично відмовлявся. На той раз, третій, мене знову заарештовують і знову підсовують таку розписку, в якій я протягом 48 годин зобов'язуюся покинути місто. Я з ними торгуюся і вимагаю 72 години (щоб здати екзамен), але вони не ідуть на поступки, я також.
Тоді слідчий (заводиться кримінальна справа) покликав з вулиці двох свідків і, прочитавши при нас всіх ту цидулку, пояснив, що вони своєю присутністю засвідчують моє ознайомлення з текстом. Після цієї процедури мене відпускають.
Ситуація стала дуже критичною. Минала вже 47 година назначеного терміну. Мій батько, махнувши на все рукою, без надії, як і я, пішов до голови облвиконкому С.В. Стефаника з моєю заявою. Це вже було після 18 години, робочий день закінчився.
Ще коли С. Стефаник не був головою облвиконкому, мій батько шив йому вбрання, а його дружина була продавцем в крамниці біля нашого дому, і мати не раз зимою запрошувала її на гарячий обід до нас додому.
Не дивлячись на пізний час, С. Стефаник прийняв батька. Приблизно через півгодини, яка була вічністю, батько вийшов з моєю заявою, на якій була написана резолюція:
«Тов. Кірілєнко! Пр. Пропісать!
Стефаник.»
(Кірілєнко — нач. 4-го відділу міліції м. Львова.)
На другий день раненько вже була міліція в домі. Я показав їм цю заяву з резолюцією з своїх рук. Вони хотіли її забрати, але я не дозволив. Я пішов разом з ними у відділок і здав її з паспортом секретарці Кірілєнка, офіційно зареєструвавши в журналі. Минуло ще мабуть півтора місяця, коли прийшло повідомлення з міліції прийти за паспортом. Я був прописаний!!!
Після прописки я влаштувався токарем на інструментальний завод. Допомогла мені в тому ситуація, що на заводі катастрофічно бракувало токарів і у зв'язку з виробничою необхідністю, мене зі скрипом прийняли. В ту справу втрутився сам головний інженер і настояв на свому.
За одне, я вимушений був стати на облік у військоматі.
Батьки тиснули, знайомі радили поступити в інститут. Я не мав ніякого бажання вчитися, був ситий по горло тими походами за пропискою, нерви були на викінченні.
Один випадок примусив мене призадуматися над своїм положенням та змінити свій погляд відносно навчання.
Одного дня майстер, такий собі рагуліна, який ледве міг розібратися в кресленнях, примусив нас вантажити скрині з продукцією. Хоча це не входило в наші обов'язки, але він командир, а не я. Так що, я ціле життя буду виконувати команди простаків? В мене є досить інтелекту мати справу з мудрішими, в крайньому випадку, самому бути начальником.
І я вирішив готуватися до вступних іспитів в інститут.
Надійшла пора вступних іспитів. Я подав документи в Політехнічний інститут. Ректором був Максимович. Набравши необхідну кількість балів, надіявся стати студентом. Але мрія моя не здійснилась. На прийомі Максимович дав мені зрозуміти, що такі, як я, не можуть мати вищої освіти і повинні спокутувати свою провину працею. Я вважаю, що це було брудне втручання спецчастини КДБ.
Восени проводиться набір студентів в Сільськогосподарський інститут. Беру довідку про здачу вступних іспитів та, разом з іншими документами, подаю туди на механічний факультет. Через якийсь час отримую відповідь з інституту: «Ви, міський мешканець, не підете працювати на село, тому нам немає сенсу приймати Вас в наш інститут».
Вони не могли знати, куди я піду працювати, а може й піду. Їхня справа була вчити і могли вони примусово направляти після отримання диплому, що і робили. Та у Львові був завод сільськогосподарських машин, я міг і там працювати. Але справа була в тому, щоб перекрити мені всі можливості для навчання.
Це все зачепило мене за «живе». Я вирішив спробувати в третій і останній раз, та знову почав готуватися до вступу вже на наступний рік. Пора вступних іспитів вже минула.
Перед подачею документів іду на співбесіду до декана фізичного факультету Університету пана М.Т. Сеньківа та викладаю йому все, хто я такий. Декан М. Сеньків гарантує мені, що при умові здачі вступних іспитів, я буду прийнятий.
Існувала ще така небезпека, що при втручанні КДБ, мене можуть спеціально «завалити» на іспитах. Нехтую цією небезпекою і здаю іспити. Нарешті мене прийняли і я став студентом-вечірником. УРА!!!