З початком травня на стінах Львова з'явилися чергові оголошення (бекантмахунг).
Тим розпорядженням німецька влада оголошує тотальну мобілізацію молоді, включаючи 1927 рік народження.
Вся молодь визначеного віку зобов'язана зголоситися в свої районні арбайсамти (уряди праці). За неявку молоді відповідальність несуть їхні батьки.
Той проклятий бекантмахунг годі знайти як в архівах Німеччини, так і України. Для Німеччини, зрозуміло, це не вигідно (та може і не бути), але чому Україна не може його опублікувати, тим самим визнати примусову мобілізацію молоді у віці 17 років, що за міжнародним правом є злочином.
Для молоді до вибору залишалось три шляхи:
1. Каторжна робота в Німеччині;
2. Дивізія «Галичина»;
3. УПА.
Найкращим виходом із цієї ситуації була боротьба в лавах УПА. Бездіяльність була рівносильною зраді своєму народові. Але УПА не в стані було прийняти стільки молоді. Та і небезпечним було без рекомендацій вливатися в лави. Вже дуже багато було провокаторів. Та й не кожен з міських хлопців був в стані переносити тяжкі умови боротьби з ворогом.
З обставин, які на той час для мене склалися, найкращим було зголошення в юнаки, з подальшою перспективою, набравшись досвіду та гарту, переходу до лав УПА.
Я вчинив згідно з народним прислів'ям: «краще з мудрим загубити, чим з дурним знайти». Хоча німців після такого провалу не вважав мудрими, а більшовиків швидше вважав за підлих, ніж за дурних. Але, на жаль, Україна ніколи собі ворогів не вибирала і ніколи на нікого не нападала, завжди було навпаки. До багатьох моїх товаришів доля була ласкавіша ніж до мене, що дуже мене тішить. Хорони їх Господи!
В юнаки
Мій юнацький світогляд формувався під впливом спогадів мого батька. Мій батько колишній УСуСус, учасник боїв за Маківку, пройшов трагедію «чотирикутника смерті», а також брав участь в боях за Львів під командуванням Дмитра Вітовського. Після війни був інтернований поляками та деякий час знаходився під наглядом польської поліції.
Духовно-спортивне виховання я також одержував при відвідуванні спортивного товариства «Сокіл-Батько», що тоді знаходилося по вул. Руській, 20.
Глибоко вплинули на мене події червня 1941 року. Побачені мною звірства більшовицької зграї врізалися в пам'ять на все життя. І не даремно говорять, що один раз побачене, вартовніше за десять разів від прочитаного.
Який жаль, що тоді не були так розвинуті фото та відеоапаратура. Це були б найкращі свідчення більшовицького варварства. Хоча після другого приходу «визволителів», матеріали були б знищені, але все одно дещо б таки залишилось. В ті часи фотоапарат був значним досягненням техніки і коштував дорого, так що не кожний міг собі дозволити його купити. Мені здається, що таких світлин можна було б знайти більше в Німеччині серед ще живих старих вояків Вермахту, але хто це буде шукати.
Зголошуюся в юнаки. Після дводенного перебування на збірному пункті, що знаходився при вулиці Боулярда, в теперішньому домі консерваторії ім. Лисенка, колоною в 240 юнаків маршем ідемо на залізничний двірець та сідаємо в пасажирський поїзд Львів — Краків. До Кракова не доїзджаємо, а виходимо на станції Неполоміце, яка знаходиться 30 км перед Краковом. Вже північ. Нас приводять на збірний пункт. Вільних місць в бараку немає, лягаємо спати на подвір'ї, хто де примостився. Перша ніч поза домом.
До того, я багато ночей ночував поза домом, але все було в більш-менш людських умовах. А тут, як худобина, хоч і та має підстилку при нормальному господареві, прямо на голій землі, тільки свій клунок під головою. Ніч місячна та, слава Богу, хоч дощ не падає. Не спиться, різні думки «лізуть до голови», чи добре я зробив, пішовши в юнаки?
Тільки почав дрімати, як почалася стрілянина. Ранком довідався, що це була спроба АК розігнати цей табір, та охорона добре спрацювала, і тому напад не вдався.
Ранкове вмивання, снідання. Один на одного лізе, пручаються, доходить до бійок, — якась дичина. Німецький нагляд приводить до порядку. Зрештою, чого вимагати, то є ще цивільбанда, 80 % хлопців із сіл Львівщини.
Після сніданку (чорна вівсяна кава люра та кусник хліба з маргарином) виходимо на лінійку, де вже за столами сидить військова та медична комісії. За викликом кожний підходить до медичної комісії, яка проводить огляд і всі заміри, а пізніше до військової, де записують всі дані. Може було і навпаки.
Після тих процедур ідемо в лазню, при виході із лазні одержуємо білизну (дві пари) та повний солдатський еквіпунок, крім зброї.