Мундири сіро-голубого кольору (люфтваффе — повітряні сили). Ремені (куплі) з пряжками, на яких витиснений сокіл з розпростертими крилами, в пазурах якого свастика, на рукаві синьо-жовта пов'язка з ромбом, посередині жовтий лев. Формують чоти (шари) і проводять заняття. Основне марширувати та співати. Як це все важко вдавалося, а особливо повороти вправо, вліво. Один до одного повертаються лицем, — комедія. Сіно — вправо, солома — вліво. Я згадав собі батька, як він часто про те розповідав. Але потроху ситуація з маршем стабілізується і щораз менше один одному наступає на обцаси.
В неділю ранком (вже тепер вишкіл в складі 240 юнаків) сідаємо на поїзд і їдемо до Кракова. З залізничного двірця, маршем через цілий Краків з піснями йдемо на якийсь стадіон. Мабуть, це було якесь свято, бо крім нас, там вже було повно німецького війська з різних частин.
Були якісь виступи, ігри та ще щось такого, що мені було не цікавим. Сонечко пригрівало, в мундирі гаряче, і ми, спарившись, дрімали та чекали, щоб те все швидше закінчилося.
Думаю, що не тільки я, але і всі були далекі від того, що там показують. Мабуть, майже всі були думками з рідними на Україні.
Після закінчення того балагану нам дали вільно походити по місту. Збір о 22 год. на Краківському залізничному двірці. Це вже було щось цікавіше.
Цікаве та гарне є місто Краків і нагадує Львів. На вулицях я зустрів кількох своїх гімназійних товаришок, які емігрували з батьками. Зустрів також і свого двоюрідного чи десятирідного швагра.
Швагро по національності був німець і звали його Швайсер Леопольд. Походив він з Вербіжа, що біля Дроговижа (Миколаївський р-н), тобто з батькового села. На селі у Вербіжі його кликали Липонь, і був він ковалем. За ним люди шкодували, бо був порядною людиною та ще до того добрим спеціалістом. Тепер, як німці його мобілізували, змушений служити в СД.
Перші слова при зустрічі були: «Геню, нащо ти то зробив? Німець програє. Що будеш робити?» В розмові він шварготів, як звичайні німці. Ми походили, випили пива та розпрощалися. Після війни він мешкав в Лондоні. Але з деяких, від мене незалежних причин, я не мав змоги переписуватися. Та і ним цікавилися совєтські власті.
Вечором збираємося на залізничному двірці. Подано для нас шість товарних вагонів, які причіпляють до поїзду на південь. Ще поки не знаємо куди нас везуть.
Їдемо через Австрію. Дуже мальовничі краєвиди, а їх доповнюють види містечок та сіл. Практично їхнє село швидше подібне на наше маленьке містечко. Домівки гарно розмальовані, наче казкові. Все компактне, а про чистоту навіть і говорити не приходиться. Це все має позитивний вплив на хлопців. Бачу, що вже і вони стараються бути акуратнішими.
Доїжджаючи до якоїсь більшої станції, бачимо, що нас вже на пероні чекають сестри червоного хреста з гарячою їжею. Перше, друге та чорна вівсяна кава. Роздають швидко, справно, без зайвих рухів та розмов. Кави можеш попросити, скільки хочеш, але додаткову їжу, як попросиш, то дадуть, але при тому зроблять таку міну, що пожалкуєш, що попросив. Старші одержують маршовий пайок на наступний день.
Встигаємо поїсти та ще і помити за собою менажки. Наших шість вагонів причіпляють до наступного поїзда, і ми їдемо далі, не витрачаючи зайвого часу.
Крім сестер червоного хреста, на перон виходить черговий лікар та питається, кому потрібна медична допомога. На щастя, серед нас таких випадків не було.
Вранці приїжджаємо до Відня на Нордбандгоф. Це двірець північно-східного напрямку. Верх скляний, критий, такий, як у Львові, лише більш загострений, тобто готичної архітектури. На торцях вітражі (мозаїка) із кольорового скла. На перонах чистенько і людей дуже мало. Відчувається якийсь напружений настрій.
Команда висідати. Тут будемо до вечора. Далеко не відходити, але в районі двірця можна походити по місту. Згруповуємося по два-три юнаки та радимося, куди піти. Хоч ми і палити не вміли, але на «вар'ята» запалюємо і закашлюємося, викидаємо цигарку. Біля нас негайно з'являються старші сиві пани, елегантно одягнені, з циліндрами на голові (тип капелюха) та, проходячи мимо нас, вправно проколюють «бичок» (недопалок) на цвяшок, що є на кінці палички, та ховають їх до кишені. Мені шкода стало того чоловіка. Я підійшов до того пана й дав йому пачку цигарок. Яка невимовна радість була в нього на обличчі! Він віддарував мені авторучку фірми «Пелікан». Хоч як я не хотів її брати, але він її майже насильно запхав в кишеню. Ми розговорилися, і він розказав мені, що вони на карточку табакварен (тютюнові вироби) одержують з розрахунку по три цигарки денно. Як для курця, це є дуже мало. Ми в пайок також отримували три цигарки денно, але майже ніхто з нас тоді не палив і тому назбиралося багато цигарок. На нас почала звертати увагу поліція, і ми змушені були закінчити свою розмову. Поліція суворо слідкувала за тим, щоб не велося ніяких «ґешефтів», особливо на залізничних станціях.