«— Бачиш... коли стане дуже сумно, добре подивитися на вечірнє сонце.
— Виходить, того дня, як ти бачив сорок три заходи сонця, тобі було дуже сумно?
Але маленький принц не відповів».
Телефончику, ти кажеш мені... Гаразд, ти дивишся на мене так, ніби кажеш, що я знецінюю свої досягнення. Відкидаючи їх оптом, мовляв, вони ніц не варті порівняно з небажаністю від одного конкретного стейкхолдера.
Та ні, телефончику, ти неправий. Я знаю, що звіт зрештою вийшов справді класний. Я пам’ятаю, що крім нього я наквецяв шедеврів на цілу виставку — і якщо Джонні не бреше, буде мені ціла виставка. І якщо він далі не бреше, то якась телепрограма туди прийде. Я можу казати собі, що живу своїм доволі насиченим життям і відкритий до нового.
Та у тім розчині мене бовтають, тримаючи за п’ятку. І мені не наздогнати черепаху.
Вдих-видих! А тепер нова вправа: перегньом палку! Записався у спортзал.
Легше відволікатися від бажання опинитися поруч із людиною на щось таке цікавеньке й корисненьке. Але сумно було б лишитися із цим мигтінням-мерехтінням наодинці. Людина в пошуках сенсу знаходить коробку, сповнену не надто смачних цукерок — і бажання посеред будь-яких обставин торкнутися руки.
Вибирався в гості до Вірусі. Дорогою траплялись абрикоси чи були яблуні. Діти ростуть молодцями. На стіні намальовані чорнобривці під місяцем. Віруся мила. Та незрозуміло, нащо я там сиділо.
Але я багато дивився, як та нехороша людина відгортає назад волосся.
«Так у світі повелося».
Ти зустрічаєш людей, і вони щось кажуть, і вони щось роблять, і воно ніби ок, і воно ніби норм — але ви не зливаєтесь, ніби хтось із вас вода, а хтось із вас олія. І ти думаєш: як так, стільки доторків відбувається, а жодного глибше шкіри, я став товстошкірий. А тоді хтось щось каже, щось робить, і воно все струнко до серця тобі заходить. І повна спільність. Одностороння тільки.
Відповів на фестиваль танцю ствердно, хоча з мене такий поціновувач танцю, як із Костета лисого — Боб Марлі.
Я: Чекай-чекай, ти ж на нього забила, ти ж казала. Він же морепродукти не вживає, як із ним зустрічатися?
Я: А тепер з якого переляку він у тебе знову в порядку денному?
Алька: Сырик, есть один физиологический момент, который принципиально отличает девочек от мальчиков
Я: Та ти шо? Сіріозлі? Давай подробиці!
Алька: у нас нечего забить
Алька: нечего на все положить
Алька: нет соответствующего органа
Я: Фігасі, я й не думав у такім розрізі
Алька: вот даже если серьезно: мужику если чего не по его — что ему сделается, он пошел себе бахнул пива и помочил монстров, или работает до дыма из ушей
Алька: а мы начинаем в себе копаться — что же я сделала не так, как же мне стать совершеннее
Я: До диму з вух я так
Я: Але й покопирсатися теж можу
Я: От просто тут, скажімо, сиджу й розмірковую — що ж я зробив не так, що збираюся на фестиваль танцю замість призначених мені за штатним розкладом пива та й монстрів
Алька: ага, я помню, как ты меня учил танцу маленьких утят, они в твоем исполнении очень были милые утконосы
Алька: а помнишь я тебе играла вальс «Дунайские говны»
Я: ггг
{Київ, Золоті, тоді Жилянська}
Наснилося, що зуб відвалився й потяг за собою півщелепи. І от я тримаю цю кістку в руці, вона така здоровезна, теракотова... І думаю про те, що подібні бачив в дитинстві у музеї... Аж ось і сам...
Напівпрокинувшись, спочатку зловив звичну думку, що не маю стільки близьких, щоб їх губити, скільки разів мені снилося, що втрачаю зуби. А далі подумав, що саме гублю близьку людину. Що мовчить мені як риба. Як казала Алька в нашому кучерявому дитинстві, рыба облёт.
Сьогодні мене нудило вже не лише від «роботки», від длубання довбаного завдання, а й від традиційної гречки і традиційного дофамінового жарту про кота, що на третій день тішиться: «Вау, гречка!», від шумних малярів у люльці, що малювали навпроти невимовно дурний муторний хмурал... Кожна деталька довкілля знесилювала.