- А ти що не з Франківська? -питає, жуючи м'ясо,Тарас.
- Ні, я сам зі Стрия, - із повним ротом відповідає Радіон.
- Львівська область? - відгризає шмат хліба киянин.
- Так.
- А чого ти ніколи не казав, що ти зі Стрия? - здивовано питає Тарас.
- Ви ніколи не питали, я й не казав, - пережовуючи канапку відказує чоловік в окулярах.
- А я знав, - бере на зубочистку новий шматок підчеревини Ігор.
- Добре, мужики, я певне додому, - Михайло хляснув себе по колінах.
- Гов, гов! Як? Ти тільки чотири рази випив. А парне число п’ють лишень на поминках, чоловіче, - спинив колегу старійшина компанії.
- Та то все забобони дурні, Ігоре! - намагаюється встати з лавки Пучков.
- Нє, чоловіче, то не забобони дурні, то наші традиції. Так що сідай. Від одного стаканчика тобі нічого не станеться, - розливає оковиту по скляній посудині Романишин.
На його лиці сіяє посмішка, а в очах відбивається алководоспад, що час від часу міняє місце свого падіння.
Послухавши пошанувача українських народних традицій, столичний правоохоронець залишився на застіллі.
- Ну що, мужики, п’ятий за батьків! - піднявши чарку догори, виголосив тост прокурор.
Залпом опорожнивши свої склянки, чоловіки почали закусувати медовуху. Заївши гіркий смак оковитої. Міша, похитуючись, встає з-за столу.
- Скільки з мене? - Пучков витягнув з кишені піджаку гаманця.
- А ти що, чоловіче? Ти ж наш гість, і ми тебе гостимо, - з посмішкою промовив Ігор.
Киянин, пам’ятаючи приказку, яку любив казати його батько, що вічно можна дивитись на вогонь, на воду, і сперичатись з п’яним, не став наполягати на своєму.
- А ти де зараз живеш? - спитав Радік.
- В готелі «Надія», -відповів слідчий.
- Там, піздєць, як дорого, правда? - Тарас запихав до рота нову закуску.
- Я не знаю. За мене з Києва платять, - подав руку чоловікам Міша.
- Чекай. Давай, я тебе на своїй «шестірці» підкину. Я розумію, що то не «фольцваген» Возняка, але теж машина, - з веселістю сказав Романишин.
- Але ж ти випив, Ігоре? -відказав Пучков.
- Мені по хуй! Я тут кожного мента, кожного даішника знаю. І мене кожна собака знає! Не переживай, чоловіче, - товстун витер рота паперовою серветкою.
- Та ні дякую, я краще сам, - киянин, розвертаючись, прямує в бік виходу.
- Міш, а ти хоч дорогу знаєш? -стипав Радіон.
- То не Київ, якось розберусь, - впевнено відповів Пучков.
- Ага, язик до Києва доведе, - виголосив народну приказку Ігор.
- То точно, - підтвердив слова Романишина юрист.
Киянин попрощався зі співбесідниками рукостисканням. Він, не озираючись, виходив з «Мрії», чуючи вслід слова Тараса:
- Давай, Ігоре Степановичу, розливай.
Розділ 9. Урок.
- І так, хто мені скаже, коли почалась Кубинська революція? - питав, прохячи між рядами парт Роман.
В класі стояв шум. Ніхто з учнів, здавалось, і не почув слів Кошового.
- 26 липня 1953, - голосно відповів Дмитро Рожнів.
На учневі був сірий гольф і сині джинси, що закінчувались величезними зимовими ботами. Дмитро Рожнів був справжнім вундеркіндом. Принаймні з історії, і як для його віку, знав доволі багато.
- Правильно Діма. Але на наступний раз, як хочеш відповісти, то для цього є рука, - підняв праву руку з відкритою долонею догори.
Роман злапав на собі пронизуючий погляд однієї з учениць. Довговолоса брюнетка не відводила очей з Романа, навіть коли практикант помічав це.
Пряме чорне волосся Діани Корнійчук, як водоспад темного шовку, ніжно покривав її плечі. Діана мала невеликий шрам коло лівого ока, що виглядав як крапля сльози, що щойно пролилась з блакитного озерця. Губи дівчини виблискували рожевою помадою, що тонко підкреслювала їх витонченість.
- Так, Діана. Хто очолював угрупування кубинських повстанців 26 липня 1953 року? - прискіпливо запитав Кошик.
- Що ви питаєте, Романе Івановичу?! - не почула слів вчителя дівчина з блакитними очима.
- А ну всі затихли! - підвищив тон Рома.
На якусь хвилину шум, що стояв у класі, припинився. Рука Рожніва була піднята вгору.
- Я питаю, хто очолив висадку кубинських повстанців на острів Свободи 26 липня 1953 року? - повторив історик.
Діана Корнійчук мовчки сиділа, оглядаючись по сторонах в надії почути підказку.
- Фідель К..., - тихим голосом намагався підказати однокласниці Рожнів.
Але їх розділяв середній ряд. І дівчина нічого не почула.
- Діма, зараз в когось буде два! - обірвав Дмитра на півслові Кошовий.
- І так, Корнійчук, хто очолив кубинських революціонерів, - натискав на ученицю Роман.
- Коли? - дивилась на годинник над дверми кабінету.
Її зіниці спостерігали за великою стрілкою, яка ось-ось добіжить до дзвінка.
- 26 липня 1953 року... Дзвінок перебиває практиканта.