- Та нє, дякую. У тебе ще не було історії з пацанами, правда? - сміючись, промовив Роман.
Він якраз почав одягати на себе теплу чорну куртку.
- Ти дивись, старий, а то там по парку ходить сексуальний маніяк. Ліпше я, ніж якийсь незнайомий мужик! - сміявся Толя.
- Та йди ти на хуй! - застібат куртку Кошик.
- Добре, давай! На добраніч, - подав колезі руку Роман.
- Тримайся, старий, - стиснув товаришеву руку брюнет.
Кошовий пішов у напрямку дверей.
- А може тобі пробку дати, Ром? - в спину другу сказав Толя, випиваючи холодно пивця.
- Йди ти на хуй! - з посмішкою відповів Кошик.
- Ну давай, тримайся там, старий! - закриваючи покоцані білі двері, попрощався Кравець.
Розділ 12. Межа
У приміщені тихо грає музика. Вуха ріже російська попса. Але я не протестую. Стараюсь бути ввічливим.
Посеред кімнати стоїть стіл, закладений різною смакотою. Його вигляд заставляє харчові рецептори пробудитись. Особисто, я дуже голодний. Не відмовився б від шматка шинки, що лежить прямо переді мною на тарілці. Але, як і інші, терплю. Ми не простягаєм рук до закусок, поїдаючи останні хіба що очима. Всі в очікуванні господині іменника - Наталі. Сьогодні винуватцю свята виповнюється двадцять дев’ять років.
Та стару компанію навколо святкового столу збирає ще одна подія. В її ряди повернувся я, Руслан Олійник. Нещодавно з моєї ноги, забрали залізні шпиці, що стирчали з неї більше, ніж півроку.
Слава Богу кістки зрослись. Але, все одно, не можу ходити рівно. Шкутильгаю на свою перебиту правицю. Про завдану травму ще сигналізує ціпок, що припертий до мого стільця. Але зараз мова йде не про мене, а про мого друга Антона Тимківа і його день народження. Сьогодні свято цього хлопця у білій сорочці.
Він класний мужик. Про це я дізнався ще в другому чи то в третьому класі, вже точно не пам’ятаю. Відтоді ми і дружим. Після школи Тимків вступив на фінансиста, а я пішов у військовий ліцей імені Івана Богуна. Тепер Тимків - завідувач фінансового відділу на одній з великих фірм.
Антон пропонував мені йти з ним на економічний, але я відмовився. Хто його знає, яким би я був зараз, якби послухав друга. Ні, я не жаліюсь на долю. Якби мені дали другий шанс, другу спробу, я б, все одно, вибрав військову справу, навіть коли б знав, що закінчу калікою. Це було моє, і ніхто, навіть я сам не зміг би забрати це у мене.
Наталя принесла додаткову тарілку з приборами, Лесі, дівчині Діми Кочкодана. Нарешті всі вже всілись.
- Ну що, до роботи! - тягнучись до горілки, з посмішкою промовляє Діма.
Русявий товстун взявся відкручувати корок на оковитій. Він завжди був заводилом у нашій компанії.
- Ой, я забула олів’є принести, - згадала господиня.
Жінка намагаєлась встати з-за столу.
- Ей, Нато, ти куда? Що на столі немає, що їсти, - не витримував чекання Кочокдан, - а тим більше випити. Давай сідай.
- Та я швиденько, - відірвала сідниці зі стільця господиня.
- Люба, - взяв дружину за стегно Антон, - Дімон правий, сідай. А то ти так вже нині крос відбігала, - спокійно промовив Тимків.
- Точно, що відбігала, - сміючись говорила шатенка.
- За що я хотів випити в цей святковий день, - Дімон встав і випнув груди вперед, на яких був темно-синій піджак, - В першу чергу за нашого іменника Антона.
Господар теж встав.
- За його щастя і здоров’я, і благополуччя їхньої молодої сім’ї. Гірко! Гірко! - почав кричати Кочкодан.
- Ти, що здурів, - сіпнула оратора за штанину Леся, - То тобі що, весілля!
Та товстун не зважав на дії коханої і продовжував скандувати:
- Гірко! Гірко!.
Діму зразу ж підтримали гості. Всі шість чоловік в один голос почали плескати у долоні.
- Ну що, Наталочко, - взяв дружину за руку Антон.
Він подивився Наталі у вічі. Дівчина встала до свого чоловіка. Тимків пригорнув кохану до себе. Їхні губи захопив пристрасний порив.
- Раз, два, три... - вигукував, приплескуючи Діма. Так він дорахував до шести.
Поцілувавшись, подружжя сіло на свої місця. А гості, поплескавши, взялись за склянки. Заливши алкоголь у горлянку, молоді люди почали закусувати. Горілка була скоріш за все пальонкою, від неї дуже пекло у горлі. Та ніхто про це не сказав.
- А пам’ятаєте, як на Антохове день народження нас менти з ним загребли, - почав згадувати старі часи Ваня Шпіль.
- Ти тоді, - звернувся до іменника, - тільки у «Франка» вступив, правда? Скільки тобі тоді років стукнуло, - запихаючи до рота «шубу», запитав русоволосий чоловік.
- Вісімнадцять, - якось з не охотою відповів Тимків.
- Але ти тоді пересрав, як менти тобі сказали, що ти вже не вступиш в універ, пам’ятаєш? - берав шматок ковбаси виделкою Шпіль.
- Ага, а ти тоді ржав, як дурнуватий. Вони подумали, що ми траву курили, - попиваючи «Кока-Колу», згадав Антон.