- Були і загули. Я не хочу про це говорити, - з роздратуванням відповів.
Розумію, що це всіх цікавить: чого ми з Катею розійшлись. Але я не хотів зачіпати цю тему. Я взагалі не хотів говорити про себе. Я собі набрид і остогид. Я хотів забути про себе. А вони знову починають. І це мене нервувало.
- А коли у вас, там весілля буде? - звертається до Сніжани господиня, намагаючись пустити розмову в іншому руслі.
В її руках тарілка з моєю улюбленою шубою. Вона насипає салат собі в тарілку.
- Нат, можеш мені кинути трошки? - прошу Наталку.
Жінка накидає мені майонезного дива.
- Як тільки Ваня із заробітоків приїде, так тільки, - відповіла наречена.
- А ти Вань, куди на заробітки їдеш? - спитала чоловіка Ната.
- Та яка різниця? - скривившись, відповідає Іван.
- В Росію він їде, - з цілим ротом оселедця промовив Кочкодан.
- Ну піздець тепер, блядь! - перестав смакувати свій улюблений салат.
Я не міг зрозуміти, як, люди можуть їхати доробляти свого ворога. Який вбиває їхніх же земляків, друзів і близьких. Це мені не вкладалось в голову.
- А що тут такого? - обурено відповідла Сніжана.
- Що тут такого?! Та там на Сході люди вмирають, а ви їдете на заробітки в Росію. Робите на ці «гради», що можуть і сюди дойти, блядь! Що тут, блядь, такого, сука?! - кричав я, давши волю емоціям, які вже так і накипіли всередині за ці йобані півроку.
- Ти як, курво, з моєю жінкою говориш?! - розлючено проричав Шпіль у мою сторону.
- А що ти думаєш робити? - звертувся до мене Тарас.
Він намагався трохи охолодити словесну пожежу за столом. Цей вогонь ішов від мене. Та я не міг, та й надоїло його вже гасити. Рано чи пізно він спалить мене і все навколо.
- З чим?- крізь зуби промовив.
- Я в загальному. Десь плануєш іти на роботу, -перепитав Тарас.
- Не знаю. Не знаю, чи я ще щось вмію робити. Крім того, що нести службу ,- понуро відповів.
- Та нашо йому робити, він же в нас ветеран війни, - Дімон понурив голову в тарілку з салатом.
- Який я, в сраку, ветеран. Я навіть не можу учасника АТО виробити, - огризнувся,запихаючи у себе салат.
- От, суки! А тебе що в дома на ліжку пальнули? Підераси йобані, тепер йди за них воюй! - Ваня кинув виделку об тарілку .
- А я не за них, блядь, воюю! Я, сука, за своїх близьких воюю, за народ, за державу... - старався стримати пориви емоцій.
Вони так і хочуть вилізти на поверхню і обматюкати всіх гостей. Та бачу, що з кожним словом мені вдається робити все важче і важче.
- Державу?! - перебив мене Шпіль.
- Та пішла вона на хуй, така держава. Хлопці там воють з калашем проти градів. Пизда! - розмахував руками Ваня.
- Ти, що, сука, там був?! Ти там був?! - зриваюсь на крик я.
- Нє, - тихо відповів Ваня.
- А я був. Так що, сука, не пизди мені тут! - моя правиця міцно стиснула виделку.
- Я просто маю на увазі, що всі, хто там воюює, далбайоби, - нерозважливо промовив Ваня.
Все, це була остання крапля. Чека вже була зірвана. Всі ховайтесь.
Забувши про травмовану ногу, накинувся на Шпіля. Хоч мене від нього відділяв святковий стіл. У пориві гніву, немов герой вестерну, перевернув його на Ваню та трьох інших гостей, що сиділи навпроти.
За цим поривом люті повалив колишнього друга на підлогу. Лівою рукою вп’явся у горлянку скотині. А виделка була всього у кількох міліметрах від великих Іванових зіниць.
- Далбайоби, кажеш, сука! - столовий прибор наближався до лівого ока Шпіля.
Я вже не контрулював своїх дій. Я був готовий вибрати цією вилкою око цього підераса.
- ААА! Хлопці зробіть щось! - почув я ззаду себе крик Сніжани.
На мене зразу накинулись Дімон, Тарас і Антон. Першим з них був Кочкодан. Він стрибком збив мене з Вані. За ним на мене навалився іменник, схопивши мою правицю, в якій була затиснута виделка. Тарас хотів допомогти друзям тримати мене. Оскільки тулуб був зайнятий, він схопив мене за ноги. Дівчата панічно кричали.
Намагався вирватись з-під тіл своїх товаришів. Я сам не розумів, що роблю. Пару хвилин тому спокійно вечеряв у колі друзів. Аж раптом тут одному ледь не виколов око. Решта мене тримали на підлозі. Може, це був стан афекту. Але я цілеспрямовано хотів вибрати око цьому гандону.
Припинив вириватись. Взявши гору над полум’ям, що палало в душі, промовив:
- Всьо, пацани пускайте.
Та хлопці ще не зразу мене пустили.
- Вже все? Остив?! - запитав мене Тимків.
- Так, блядь! Пускайте, - доволі спокійно відповів.
- Точно? Більше нікого не хоч зарізати?! - дивився мені прямо в зіниці Дімон.
- Так, блядь! Злізьте, на хуй з мене, - сказав голосніше.
- Не пускайте його хлопці! Наталь, визивай міліцію, - розпачливо просила Сніжана.