- Ти що здуріла! - відповіла господиня, приставивши пальця до скроні.
- А що робити, цей придурок зараз нас всіх повбиває! - панічно промовила Сніжана.
- Нічого він не повбиває, -запевнила Наталка.
- Ага, - тримався за горло Шпіль.
Здавалось, він ще не відійшов від пережитого. Іванів голос тремтів.
- Я думаю. Що вже можна, - сказав Антон.
- Ні, хлопці, не треба! - співала свою пісню Сніжана.
- Але ще така херня буде, ми викличемо ментів, старий, - говорить десь позаду Кочкодана Тарас.
- Та не буду я нікого чіпати, блядь, - роздратовано понизив голос.
- Забожись! - не відпускав мене зі своїх обіймів Дімон.
- Йди ти на хуй! - ледве промовляв, бо Дмитро затиснув мої груди.
- Та пускай його, - пустив руку Антон.
Чоловіки злізли з мене, давши моїм легеням безперешкодно дихати.
У приміщені настала мовчанка. Всі чоловіки, крім Івана, сиділи на підлозі, оговтуючись від пережитого. Шпіль стояв коло слабкої статі, перелякано тримаючись за почервоніле горло.
- Ти що йобнувся, старий. Ти чуть Вані око не вибрав, - в голосі Тараса чувся докір.
- Я, блядь, йобнувся?! Та ви, сука, їдете в Росію на заробітки і називаєте хлопців, які боронять ваші сраки далбайобами. І ви, блядь, кажете, що я йобнувся, сука! - піднявся на ноги.
Жінки разом з Іваном одразу ж відсахнулись від мене. Я відчув їх страх.
- Знаєте що, пішли ви на хуй! - тикав пальцем убік присутніх. - Сука, всі виїжджайте в ту Росію, блядь! - пішов штикульгаючи до дверей.
- Та почекай, Руль! - кинувся до дверей іменник.
- Та чекай, Руль! Куди ти йдеш? - наздогнав мене в коридорі Антон.
Почав надягати на себе куртку.
- Додому, куда і ще, - взуваю черевики.
- Та, що ти мужик. Ще посиди, - продовжив вмовляння Тимків.
- Нема мені тут з ким сидіти, - шнурував взуття.
- Як нема, тут твої друзі сидять, -заперечив Антон.
- Принеси мені, будь ласка, палицю. Вона десь коло столу має бути.
- Наталко, принеси Руслану палицю, - крикнув убік кімнати господар.
Наталя принесла ціпка, давши його Антону. Він простягнув ціпка до мене. Я вхопився за нього.
- А може ще залишися? - не відпускав Тимків.
- Я сказав, ні! - відповів.
Антон пустив палицю.
- Ще раз вітаю тебе з днем народження, - сказав майже у дверях.
- Дякую, - відповів мені іменник.
Залишав своїх друзів розбитим. Вони були моїм останнім зв’язком з зовнішнім світом. І цю межу я перейшов. З кожним новим кроком віддалявся від свого колишнього життя. Падав в коридори самотності і безумства. А вороття вже не було.
Розділ 13. Відроджене почуття
До обласного управління УМВС України заходить Андрій Возняк. Вже кілька хвилин по другій. Та для слідчого це тільки ранок. У роті наче насрало стадо слонів, а потім те все гівно висохло, перетворившись на пустелю. Кава з автомату не могла втамувати спраги. Залишки вчорашнього бухла виривались назовні перегаром.
Розкуйовджене волосся, яке власник намагався зачесати мокрим гребінцем, все одно стирчало, як у переляканого дикобраза. Червоні очі наполовину наполовину затулені повіками, виказували безсонну ніч. У лівій руці гойдалась невеличка папка чорного кольору. Тільки пістолет у кобурі за поясом нагадував, що це був працівник правоохоронних органів.
Зайшовши до установи, слідчий одразу ж відчув, як у нього, немов розжарені ножі настромлені погляди сторонніх. За спиною всі тільки й говорили про те, що вчора сталось з Возняком. Проте чоловікові на це начхати. Він стомленим і апатичним кроком прямував до свого кабінету.
Діставшись цілі, Возняк, у першу чергу, замкнув за собою дверний замок. Він пустив у приміщення сонячне проміння, яке закривали жалюзі. Слідчий гарно вмостився у своєму кріслі, відкинувшись на його спинку. Папка полетіла на протилежний кінець столу.
Його голова гойдалась зверху вниз, наче Андрій танцював під якусь улюблену пісню. Правиця раз по раз підносила запашний стаканчик до рота. Очі, що не заплющувались цілу ніч, отримали бажану темноту і спокій. У цю мить Андрій не хотів думати ні про що, і ні про кого.
Та релакс перервав стукіт у двері.
- Андрію, можна зайти? - пролунав за дверима голос Михайла.
За ним заворушилась дверна ручка.
- Ні, - лаконічно відмовив Возняк.
- Але мені треба з тобою поговорити, - просячись всередину, говорив Пучков.
- А мені насрати, на те що треба! - продовжував ігнорування товариша Андрій.
- Це щодо нашої справи, Андрію! Мені треба з тобою поговорити, - стояв на своєму киянин.
- До тебе що не доходить по-людськи. Пішов геть від моїх дверей, Міш! - залишався категоричним у своїй відповіді Возняк.
- Я б з радістю. Але це терміново, - наполягав Михайло.