У відповідь Пучков чув тільки мовчання.
- Ти все одно рано чи пізно, мусиш впусти мене до того чортового кабінету! То чого це зробити не зразу, Андрію! - сердився киянин.
Возняк розумів, що колега правий, хоч якби він не хотів це усвідомлювати.
Замок кілька разів клацнув, і двері відчинились. За ними стояв енергійний чоловік у темно-синій жилетці і білій сорочці.
- В чому така нагальність, Міш? - понурено запитав Возняк, йдучи назад до крісла.
- По-перше, мені шкода, що дружина разом з дітьми пішла від тебе, - промовив Михайло зразу, як сів на крісло напроти столу.
- Ні хрена тобі не шкода! Що там зі справою? - допивав напій Андрій.
- Я разом з Олею, - маючи на увазі працівника лабораторії, - вийшов на слід злочинця, - із захопленням промовив Міша.
- Я так і знав, що ти щось крутиш з тою курвою, - пробурмотів франківчанин, вмостившись на своє крісло.
- Та нічого я з нею не кручу. Ти взагалі мене слухаєш? - обурено сказав Пучков.
- Мг, - нахилившись під стіл, щоб викинути пусту склянку до смітника.
- Я бачу! Ми вийшли на цього маніяка, Андрію. Ми дізнались, що це чоловік років за шістдесят. Колишній міліціонер! -повідомив Михайло.
- Це все ви по кінчі визначили? -глузливо запи тав Возняк.
- Перше так. Друге - по зброї та по поведінці збоченця. Дослідивши патрони з місця злочину проти Галини Мокричук, ми дізнались, що вони були вистеленні зі ствола пістолета Макарова, калібром 9,2. А ще це зброя радянського зразка. Тепер ні таких патронів, ні таких пістолетів ніхто не випускає, розумієш? Значить нам треба шукати відставного міліціонера з радянською зброєю, - запалившись, вів річ киянин.
- Браво, Шерлок Хомс! - поплескав в долоні Андрій.
- Міш, та я цю херню, що ти мелеш, знав ще на початку цього розслідування, - змінив улесливий тон на більш суворий господар кабінету.
- Не все так просто. Це патрони з трофейної зброї, - із захопленням розповідав Пучков.
- Ти кажеш, що цей підстаркуватий мент здобув пістолета часів Другої Світової?! - ошелешено запитав Михайло.
- Та ні, ідіоте. Це зброя, яку дарувало керівництво КДБ своїм кращим працівникам, - роз’яснюючи, промовляв Пучков.
- Та що ти мелеш, хлопе?! Яке в сраку КДБ? То ти кажеш, що в місті діє банда цих озабочених. А тепер кажеш, що цим всім КДБ заправляє. Та ти йобнувя на всю голову, Міш! - сильно жестикулюючи руками, промовив Возняк.
- Та ти мене взагалі слухаєш, Андрію? Я ж не кажу, що цим всім заправляє КДБ. Я кажу, що це колишній наш працівник, що працював у Керівництві Держбезпеки, - розгнівано пояснив ситуацію Міша.
- Та мені похуй. Хоч навіть Ленін з мавзолею тим всім заправляє, блядь! - незацікавлено і роздратовано промовив Возняк, трохи закотивши очі.
- Світ не обертається навколо тебе, Андрію! Від тебе пішла дружина і діти. Та це ще не кінець світу, - роздратувався Пучков.
- Не ліз, блядь, куди не треба, Міш, - встав на ноги і стиснув кулаки Андрій.
- Та я маю на увазі, що в кожного з нас є особисті проблеми, - встав з місця Михайло. - Але ми маємо виконувати свій обов’язок, а не злитись на весь світ, як тринадцятирічна дівчинка.
- Пішов на хуй з мого кабінету! - показав на двері Возняк.
- Та йди ти сам, мудак! - відказав, виходячи з приміщення киянин.
Возняк розумів, що його колега правий. І найкращими ліками в цей час має бути робота. Робота, робота, робота і ще раз робота. Треба на декілька днів забити голову справами, щоб не думати про той підлий вчинок, що відлучив слідчого від сім’ї.
Трохи покрутившись на місці, Андрій нахилився на стіл. Чорна папка була у руках. Возняк гортав матеріали справи один за одним. По кілька разів переглядавав покази жертв, фотографії з місця смерті Раїси Васильєвої. Слідчий намагався знайти найменшу ниточку, яка б привела його до злочинця. Та скільки б він не перечитував документацію, все дарма. Голова, все одно, була квадратною і забита думками про сім’ю.
Щоб там вчора не було, йому потрібно працювати. Голова тріщала і по вінця була забита всім гівном, що вже так давно назбирувалось всередині слідчого. Єдиний вихід вийти з цього напівмертвого стану - пиво.
Пиво одразу вбивало кілька зайців: знищувало біль голови і виганяло звідти всі ці дурнуваті переживання, втамовувало спрагу і розслабляло м’язи. Навіщо було останнє, Андрій не знав, проте він добре пам’ятав це з вуст свого футбольного тренера. І подумав, що трохи релаксу йому не завадить.
Вийшовши з управління, Андрій для початку прикурив сигарету. Зробивши кілька вдихів тютюнового диму, він відчув себе краще. Чоловік розумів, що пити пиво посеред вулиці чи в якомусь людному місці працівнику органів не личить. Тому Возняк вирішив поїхати у свою улюблену «Мрію», подалі від чужих очей і злих язиків.