Опинившись у кабаку, він зайняв місце біля порожнього столика в самому його куті. Місце, де ніколи не світить сонце.
З думками про однин тільки бокал пива, Андрій крикнув до бармена навпроти:
- Петь, бокал пива! - підняв руку з одним вказівним пальцем чоловік.
Хлопець за барною стійкою кивнув головою, дістаючи чистий бокал. Зазвичай, слідчий любив дивитись, як розливається чергова порція хмільного. Це було для нього чимось заворожуючим. Проте не сьогодні. Його погляд намагався продірявити стіл.
- З якого дерева цікаво він зроблений, - із загального потоку думок вибилась одна. - Напевне, з дуба. Як же любить Мар’янка дубові меблі. Сука, знову ця хуйня в голову лізе, - б’ючи себе по макітрі, думав Возняк.
Побачивши, що за його рухами спостерігає бармен, чоловік припинив самопобиття.
Офіціантка в чорному піднесла бокал свіжорозлитого світлого пива.
- Дякую, мала, - не підвів очей на дівчину Андрій.
- Важкий, день? - запитала Іванка.
- Важке життя, - перехиляючи бокал, відповів слідчий.
Розділ 14. Розбір польотів
Пуста школа. Кінець восьмого уроку. Тільки з одного класу доносяться голоси людей. Це кабінет Дзюби Лариси Миколаївни , вчительки української мови та літератури. Філолог була найдобродушним педагогом у цьому учбовому закладі.
У кабінеті відбувається справжній «базар». 11-В клас, який чекає початку відкритого уроку, сильно гудить. Позаду керівнички за вчительським столом, на дошці була написана тема, через яку зібрався учнівський колектив: «Революція Гідності. Рік потому».
Як і будь-який клас, 11-В рідко коли збирається весь для розгляду якоїсь теми. Лариса Миколаївна тішила себе думками, що нарешті знайшовся такий предмет для обговорення, що зацікавив весь її клас. Філолог сподівалась, що це буде леймотивом відкритого уроку. Та вчителька помилялась.
- Ви чули, що в неї на лиці була кінча? - промовив Сергій Клим’юк.
- Фу, Сєрий. Що ти таке кажеш, - скривившись говорить Маша Чех.
- Я чув, що його почерк тіпа. Тіпа, як в Джокера карта, - трохи нервуючись промовив Ростик Гірняк.
- Ага, як візитка Яроша, гг, - сміявся Коля Магас.
- Фу, мені мама казала, що то була старуха якась, - не змінила міміки лиця Чешка.
- Я чув від знайомого, що тій старій щось вісімдесят років було, - підключилась до розмови Наталя Захарко.
- Та ну його на фіг. Хто на таке здатний? Що за хворі люди тут живуть? - обурилась Юля Маркович.
- Та такі хворі, як Стьопа, гг, - сміявся Магас.
- Все діти, починаєм відкритий урок! - перериває жвавий полілог класний керівник.
Всі розсілись по місцях. На задній парті першого ряду від вікна сидів Роман. Він перекладав аркуші А4 місцями. Почувши, що вчителька почала вступне слово, практикант перестав шурудіти папером.
- Рада вас всіх тут бачити, - з посмішкою на обличчі почала свою річ Лариса Миколаївна. - Сьогодні ми вшановуємо пам'ять Героїв Небесної Сотні. Відзначаємо річницю трагедії, що сталась на Майдані вісімнадцятого-двадцятого лютого. Тому даний захід я пропоную почати з хвилини мовчання у пам'ять про наших загиблих героїв, - промовила керівничка.
Люди, що знаходились у кабінеті, встали і дерев’яних стільців. Вони дивились перед собою прямо на дошку. Для більшості з цих молодих людей - це був звичайний урок. Та не для худорлявого хлопця у чорній кофті. Він не був учнем. Гість брав участь у подіях тих кривавих днів.
- Я б хотіла, щоб відкритий урок розпочала поезія, - продовжувала вступне слово вчителька.
До дошки вийшла Юлія Маркович. Вона була вдягнена в зелену блузу та чорну спідницю до колін.
Дівчина розпочинає читати поезію:
Серцями тисячі свідомих безперебійно йти до мети,
І перший сніг знімає втому й дає надію далі йти,
Ми заглядаємо у очі і бачим іскри від вогню,
Який горіти в серці мусить за Уркаїну, за свою!
Беремо сильні, друзів руки, і небом стали прапори,
Лиш вирушаєм у дорогу, та ми зумієм далі йти,
Бо не тече по венах зрада, ми знаєм своїх ворогів,
І розділяєм біль так радо, як ділять діти свіжий хліб.
Вона маленька, як краплина, впивались нею ті й не ті,
Які вели нас до могили й не визнавали муки злі,
Але сьогодні ти ожила за три хвилини до зими,
Якщо тепер цвісти зуміла, ти будеш вічно вже цвісти!
А ми візьмемо руки друга, жарини розпалять вогонь,
У тебе світле є майбутнє, прочитане з малих долонь,
Знов дощ і сніг, і в сила й слабкість за дві хвилини до зими,
Ти все ж зуміла в нашім серці пустить коріння й зацвіти!
З перших слів, що вилетіли з рожевих вуст, було видно ораторську майстерність Юлі. Правильно вибрана інтонація і погляд, що спрямувався вгору. Після прослуховуння прекрасних рядків, клас почав аплодувати. Не залишилось жодного байдужого.