- Не хочу зіпсувати вам фотографію, - відповів, трохи зніяковівши Рома.
- Та нічого ви нам не зіпсуєте, - сказала Юля Маркович.
- Ходіть, Романе Іванович, - майже одночасно промовили Діана Корнійчук і Оля Федунів.
Історик попрямував до загальної фотографії. Ставши коло Лариси Миколаївни, студент почав посміхатись.
- А тепер знову скажем всі: «Гичка!» - націлив об’єктив на клас Ярослав.
- Гичкааа! - закричали всі хором.
Спалах.
- Ой, той хлопець, другий зліва, заплющив очі. Давайте ще раз, - подивився на екран фотоапарата Заболотний.
- Давайте, швидше вже. А то мені ще через цілий парк іти, - обурено промовила Марія Чех.
- А ти що маніяка боїшся? - глузуючи з однокласниці, запитав Микола Магас.
- Певно, що боюсь, - відповіла блондинка.
- Тіпа ти не боїшся? - мовив Степан Бойчук.
- Ні. А що мені якогось збоченця боятись! - впевнено відповів Магас.
- От і добре, Коля нині проводить Марію додому! - влізла в словесну перепалку Лариса Миколаївна.
- Ні, ні, я краще сама, - неприязно заявила Маша.
- Як хоч, - усміхнувшись, промовив Коля.
- Ну вже всі готові? - затулив всім рота Ярослав.
- Всі кажем: «Гичка!» - усміхнено промовив хлопець.
- Гичкааа!! - сміючись, закричав клас.
Спалах.
Розділ 15. Роздираючи душу
За крайнім столом, що наче шафа-купе вріс у стіну, самотньо спав Возняк. Поклавши голову на руки перед собою, він здобув бажаний спокій. Навколо тулуба розміщувались пустий бокал з-під пива та майже пуста пляшка горілки. Коло пляшки вбитою лежала шестигранна склянка.
Рот Андрія щось бормутів під ніс, немов він відділений від сонного тіла. Поштовх у ліве плече. Та не так просто збудити зп’янілу плоть.
- Пане Андрію, вставайте, - прозвучав жіночий голос.
- Що таке? - нерозбірливого промовив слідчий.
- Вставайте, пане Андрію. Ми вже скоро закриваємся, - тихим голосом сказала Іванка.
- Як вже закриваєтесь, - раптово схопився зі свого положення Возняк.
Цей табунний сплеск здорового глузду заставив дівчину перелякатись.
- Йой! - при цьому схопила себе рукою за груди.
- Що сталось, Іванко? - запитав бармен.
- Та нічого страшного, лиш трохи напудилась, - заспокоїла співробітника блондинка.
- Яка година? - зразу подивився на зап’ястя лівої руки Возняк.
- Пів одинадцята, - промовила дівчина.
- Як вже пів одинадцята?! - глянув на годинник Андрій.
- Блядь, сука! - почав матюкатись чоловік
- Ми вже скоро закриваємся, пане Андрію, - тихим і лагідним голосом промовила Іванна, підсовуючи п’яниці рахунок.
- Як довго я тут спав? Мала, ти чого мене не розбудила? - роздратовано спитав Возняк.
- Не знаю. Не хотіла Вас будити. Думала, що Вам краще буде виспатись, - розгублено почала виправдовутись дівчина з пірсінгом носі.
- Думала вона, блядь! - усвідомив, що офіціантка ні в чому не винна продовжив: - Вибач, мала, я просто злий, що проспав свій... - та не знайшовши вдалого часового відрізку для вислову, вирішив промовчати.
- Нічого, пане Андрію. Я розумію, - сказала Іванка.
Після цього дівчина забрала пустий посуд і пішла до барної стійки.
- Ой, мала, нічого ти не розумієш, - подумки чи в дійсності сказав слідчий.
Заплативши за випивку, Андрій безтурботним і п’яним кроком попрямував до дверей.
На вулиці слідчого чекав «фольцваген». Як би йому не хотілось, Возняк не міг сісти за кермо у такому стані. Але й залишати машину посеред міста на цілу ніч, було теж поганою ідеєю. Добре виспавшись за столом, Андрій за- хотів прогулятись.
Найкращим місцем для цього був парк. Він якраз був у кількох кроках від бару. У дитинстві це було улюблене місце відпочинку для малого Андрія і його родини. Батько, мати, він та Віталік, молодший брат, майже кожної сонячної неділі приходили сюди, щоб відвідати черговий концерт чи якусь виставку.
В’ячеслав Васильович працював у Міському краєзнавчому музеї. Тому відвідування різноманітних культурних заходів було обов’язком Возняка-старшого. Батько, беручи сім’ю на чергове свято, кожен раз проводив дітям міні-лекцію про нього. Це не була якась занудна розповідь. Це був живий екскурс у ті фантастичні світи, які часто були минулим славного прикарпатського краю.
Тато кожної прогулянки у парку купляв синам пломбір. Його смак Андрій пам’ятає дотепер. Зараз морозиво роблять не так і не те. Тоді пломбір аж пахнув коров’ячим молоком. Можливо, він тільки нагадував смак свіжоздоєного молока, яким так любила частувати внучат баба Ганя.
Андрій йшов пустими і ледь освітленими доріжками, згадуючи, яке це колись було прекрасне місце для нього і сім’ї. - Що ж тепер з ним сталось? - це питання ставив собі слідчий і кожен франківчанин. - Тепер це тільки місце для скоєння чергових злочинів цього сраного дрочуна, - вів далі мовчазний монолог Андрій