- Так, напевно, це він винен, що в парку тепер ніхто не ходить вечорами, - констатували роздуми Возняка.
Чоловікові здавалось, що він не був тут сто років. Андрій згадував тільки ті світлі дні дитинства, які він провів у міському парку. Це не були останні відвідини куточка природи поміж кам’яних джунглів. Свої наступні прогулянки по ньому Возняк не пам’ятав. Вони були такі ж сірі, як і костюм чоловіка.
Десь вдалині, коло погруддя Великого Кобзаря пройшли два силуети. Це були патрульні, що віддалялись убік вулиці Чорновола.
- Добре, що хоть хтось оберігає людей від цього дрочуна, - пробурмотів собі під ніс слідчий.
Пройшовши кілька метрів, правоохоронець побачив парк атракціонів. О, це було найпрекрасніше місце на світі для малого Андрія. Як він любив каруселі. Ні, ні, він більше любив машинки. Найкраще йому подобався «Сюрприз». Одним словом, йому все тут подобалось. Що це був за час. Тепер Возняк дивився на них по-інакшому. Вони вже не заставляли бігати мурашок по його тілу. Зараз атракціони були чорними і похмурими велетнями, які заблукали у лісах зневіри та відчаю.
Зайшовши за межі огорожі, Андрій опинився посеред цих металевих гігантів, що приносять радість у душі дітей.
- Як колись було добре, - нав’язував сам собі Возняк.
Чоловік у сірому хотів залізти поколисатись на одну з гойдалок великої каруселі. Та вирішив, що це вже не ті роки, щоб кататись на них.
Він згадував свою сім’ю. Посмішку матері, яку він вже ніколи не побачить. Про молодшого брата, який так любив закручувати ланци на каруселях. Та найбільше Андрій думав про В’ячеслава Васильовича. Про те, яким він був класним батьком і чоловіком.
- Таким батьком для своїх дівчаток я вже ніколи не стану. Не стану, тому що я чмо, - гнів ветрівся на язиці правоохоронця.
Перейшовши лунапарк, чоловік побачив футбольні поля, що розташувались одні за одними. Вони теж були незабутніми сторінками життя Андрія. Саме тут він вперше копав м’яча зі своїм татом. Вперше зіграв у футбол. Вперше забив гол в офіційному матчі за «Спартак». Вперше поцілувався.
Возняк так хотів стати великим футболістом. Він день і ніч ганяв м’яча з хлопцями з двору.
- Чого, я все це залишив? - мучив себе докорами чоловік. - Дійсно, чому?
Возняк був талановитим вінгером. Він найшвидше з команди пробігав стометрівку. Що ж сталось? Травма? Та ні, у Андрія навіть не було розтяжок м’язів.
Чоловік знав відповідь на це питання. Знав, хто був винен у цьому. Том Магнум, Санні Крокетт та інші круті поліцейські з популярних телесеріалів. Дивлячись на них, Андрій з Віталіком уявляли себе крутими полісменами, які стоять на шляху всяких покидьків. Як він хотів стати таким же крутим, чесним і справедливим міліціонером. А став цинічним і продажним ментом. Мусором. Як це слово підходило до опису Возняка.
Він ходив коло воріт, дивлячись на поле, як на нездійсненну мрію. Сум, як і всі інші думки слідчого, розвіяв нерозбірливий і серйозний чоловічий голос, що лунав з-за кущів позаду воріт. Не гаючи ні хвилини, Андрій перш за все витягнув пістолет з кобури. У цей момент його розум раптово отверезів. Такі чудотворні процеси ніколи не відбувають самі по собі. Вони завжди йшли пліч-о-пліч із болем і жахом.
Тримаючи пістолет коло правої скроні дулом догори, тихими кроками правоохоронець підходив до кущів. Це був один з його улюблених моментів детективного серіалу.
Розділ 16. Останнє бажання
Руслан Олійник для себе вже все вирішив. Тепер мене було не можливо переконати у чомусь іншому. Тай ні хто не збирався переконувати. Це через те, що про мій майбутній вчинок ніхто не знав і не міг знати. Якби хто не будь про це дізнався, мені б не дозволили зробити свій останній подвиг. А цього я не міг допустити.
Закутавшись батьковим сірим плащем, вийшов з під’їзду. Під ним ховалась військова уніформа рідної триста першої бригади Нацгвардії України. Навіщо це зробив? Не знаю. Певне, хотів, щоб у моїх діях був елемент несподіванки. У моїй правиці гойдався чорний пакет. У ньому ніс свій рев душі. Свій поклик до влади, до суспільства і до системи, котра заполонила наші серця та затуманила наш розум.
Надворі на перший погляд була хороша погода. Сонце світило мені скроню. На небі не було ні хмаринки. Але сильний вітер замітав холодне повітря прямо всередину перехожих. Щоб якось запобігти появленню поту розстебнув батьківський плащ. Дарма. Смердючі каплі вже появлялись в найбільш спекотних місцях.
Ненароком став у калюжу. Чорні боти не боялись води. Вони перейшли вогонь, воду, холод, і пекло.