Як на диво, сьогодні у мене хороший настрій. Не хотілось якось бути похмурим та нещасним в останній день на цій проклятій планеті. За поясом у мене був затиснутий пістолет Форт-12. У правій набедреній кишені воєнних штанів, лежала перепустка у мою Вальхалу - граната РГД-5.
Звідки я її дістав? Секрет. Не хочу, щоб по моєму рідному місті розгулювали виродки зі зброєю. Вистачає всяких наркоманів, грабіжників, маніяків. На що перетворилось це місто? Ця країна? Цей світ? Техногенний прогрес, блядь. Комп’ютери заміняють живих людей, а смайлики - почуття. А де дітвора, що ганяє м’яча по дворам? А на що їм виходити на вулицю? У них і так все є в дома за компом: ігри, друзі. Як мені все це остогидило.
Добре, що це останні години мого перебування у світі черствого натовпу. Саме таким, я завжди бачив свій кінець. Померти за свою ідею, за своїх побратимів, за свою Батьківщину. Підірвавшись на гранаті посеред Стометрівки, хотілось би, розкрити очі людям. Показати громадськості їхніх героїв, котрі після війни, після всіх цих жахіть, через які вони проходять за свою Батьківщину, за них, повертаючись додому нікому не потрібні.
Щоб суспільство відчуло той страх, той розпач, що приходять після першого вибуху. Коли ти розумієш свою не захищеність, розумієш, що кожна мить може стати останньою. А твоє життя вже не залежить від тебе, а від якогось мудака з пушкою. Щоб люди хоч трохи, хоч чу-чуть переосмисли своє ставлення до других людей, до Батьківщини, до самих себе і свого перебування на землі, котре може перерватись у наступну секунду. Щоб вони почали змінюватись і змінювати всю прогнившу буденність, яка нас оточує.
Щось забагато сентиментальності, філософії у моїх словах. Кому вона, на хрен, потрібна. Напевне, тільки таким ідіотам як я. Хватить сопель. І так вже останні вісім місяців ридає моє єство. Не так як в банальних мильних операх, з Феріде Гюнсюр у головних ролях, а тихо і без сліз. Це мій день і він незважаючи ні на що має бути прекрасним.
Живіт скрутило від голоду. Ще б пак, я не їв зі самого ранку. Пам’ятав, що тут не далеко - за рогом є хороше кафе. Від нього у мене завжди появляються тільки смачні спогади. Подивився на годинника. Стрілки показували сорок хвилин по п’ятій. Є ще час для здійснення цього відчайдушного вчинку. З іншого боку, давно я не балував себе смачненький. Маю ж я право на останнє бажання?!
Розділ 17. Вечір знайомств
Вечір. Сонце вже давно заховалось за обрій і спустило місто в обійми темряви. Високі багатоквартирні будинки горять вогнями, кидаючи найменші проблиски світла довкола. На небі не було видно ні місяця, ні зірки. Його заполонили хмари.
Темними і похмурими вуличками йшли двоє хлопців. Один з них був в темному батніку з білим написом - Reebok. Його голова була захована під капішоном. Сині джинси вкривали нижні кінцівки юнака. Йшов Сеня згорблено, опустивши погляд на дорогу.
Його компаньйон був одягнутий у чорну коротку шкірянку, з-під якої виглядала синьо-чорна клітчаста сорочка. Голову, наче, удав сковувала чорна кепка з емблемою фірми New York. З обіймів головного убору на волю намагались вирватись русяві кучері. Руки хлопця були заховані у кишені куртки.
Друзі прямували по зброю до свого «постачальника» Сладкого. Справжнє ім’я бариги було Ростислав Косик, проте його так вже давно ніхто не називав. Майже рік минув, як Сладкий звільнився з в’язниці. Його взяли за збройне пограбування «Сільпо». А здав грабіжника співучасник, один з його найкращих друзів. Додайте до цього всього статтю за зберігання наркотиків, і ви отримаєте вісім років тюрми.
Сладкий відсидів п’ять з половиною років. Баригу звільнили за хорошу поведінку. Як би там не було, йому довелося ой як несолодко з такою кличкою у тюрмі. Це був якраз один з тих випадків, коли було не доречно жартувати на цю тему.
На дорозі було темно, як у сраці. А сама вулиця вздовж і впоперек вкрита калюжами. У зв’язку з цим молоді люди йшли не поспішаючи, намагаючись обминати водяні пастки.
- Коротше, Жек, ти мовчи, я буду сам говорити, поняв? - нервово, не піднімаючи голови сказав Вова.
- Окей, - продовжив впевнену ходу Гуревич.
- Чувак, чуєш? - знову, наче розмовляючи із дорогою, продовжував бубніти Сеньків.
- Що таке, Сень? - повернув голову до товариша Євген.
- Коротше, Сладкий трохи відбитий чувак, - чувся з-під чорного капюшона голос Володі.
Він у цю мить якраз обходив величезну калюжу, що затопила всю проїзну частину.
- Тіпа, трохи відбитий? - з певним здивуванням запитав кучерявий шатен.
Женя йшов по краю дороги вслід за другом.
- Ну розумієш, коротше він сидів. Плюс наркота. Коротше, в нього трохи від цього всього клепки повилітали, чувак, - невпевнено промовляв юнак в батніку.