- Менше бухай з Кравцьом. А то скоро почнеш сюда всяких шмар водити, - посміхнувся Даниленко.
- Не переживай, Назаре, я тобі пару лишу, - пішов вслід за Василем Роман.
Зайшовши у кімнату, хлопець побачив Васю, що рився на нижній поличці шафи.
- Вась, але йди перше вдінь шорти. Я вже не так спішу, -попросив Рома.
- Та я вже! - дістав з купи лахміть підкладку.
Ліва рука тримла вгорі підкладку. Кошовий забрав її з лівиці колеги і вийшов у коридор. Сандюк сів на диван і надягнув коричневі шорти.
- А як тут ця хуйня причіпляється? - чувся голос Кошика з коридору.
- Та там збоку має бути замок. Чекай, я вже, блядь, іду! - зірвався з місця Василь.
Забравши з рук Кошового підкладку і чорну шкіряну куртку, Вася попрямував до кімнати. Він сів на свій диван і почав прибирати одяг. За цей час Рома вже встиг справити нужду в туалеті.
- Так кошельок є, телефон є, - запихав речі у кишені джинсів. - Вась, а де мій годинник? - шукав останнього очима по кімнаті.
- Та ти вже мене, блядь, заїбав! Я звідки знаю, де ти свою хуйню розкидаєш?! - роздратувався Сандюк.
Він вже закінчив роботу над верхнім одягом.
- Є! Є. Не пінся, - заспокоїв друга Рома, чіпляючи годинник на руку.
- Та бо, якщо щось, то зразу Вася винен. Я що, блядь, якийсь клептоман, сука?! - дивився на свою роботу Василь.
- О, заїбісь, чувак! - забирав шкірянку з витягнутих рук колеги.- Дякую! - вибіг з кімнати роман, одначасно надягаючи верхній одяг на себе.
Кошовий забіг у ванну кімнату. Він почав крутитись коло малого круглого дзеркала, кидаючи погляди на свій новий прикид. Історик то відходив, то підходив до свого відображення. Ніяк не міг розібратись, як на ньому сидить ця чорна куртка.
- Та ніби непогано. Вась, а ну підійди сюда! - почав гукати товариша Кошик.
Та на цей виклик всі мешканці квартири збіглись коридор.
- Ну що, як нормально виглядаю, пацани? - Роман розвів руки по сторонах.
- Заїбісь, Ро! - ствердно погодився Вася.
- Та, заїбісь. Якщо не рахувати того, що вона на тебе трохи завелика, - піджартовував Наркевич .
- Та по хуй. Так нічого кращого не маю, - констатував історик.
- Не маєте ніхто жуйки часом? - спитав Рома.
- Та, ти замахав, чувак. Що не можеш сам собі вже жвачку купити? - обурився Наркевич.
- Та кажи, що ти зажав, -відказав хлопець.
Роман зайшов наназад у вбиральню, замкнувши за собою двері на маленький гачок. Він ще раз глянув на себе у дзеркало зі словами:
- Сьогодні твій день, Рома!
Вийшовши на коридор, Кошовий почув регіт за дверми до кухні. Але, не хотячи зайвий раз лоскотати собі і друзям нерви, історик тихо і непомітно вийшов з приміщення.
***
На вулиці була чудова погода. Сонце припікало, висушуючи останні калюжі, що ще тримались від вчорашнього дня. З півночі насувались темні хмари, що раз-по-раз затягували небо чорнотою.
Рома вдихнув тепле весняне повітря на повні груди. Подивився на свій годинник. Була за п’ять хвилин четверта.
- Ще встигаю! - прокоментував Кошик.
Спочатку ходьба студента була швидкою, немовби він невдало займався спортивною ходьбою. Проте, вийшовши з двору, Рома зрозумів, що йому немає куди спішити.
- Дівчата, вони ж завжди запізнюються, - сповільнювали темп думки.
Будинок, в якому проживали студенти, знаходився неподалік від їх Альма-Матері - «Прикарпатського», а значить недалеко і від парку Шевченка, де мала відбутись зустріч молодих людей.
Шкірянка трохи припарювала. Надворі було душно. Рома розщепив чорну куртку. Хлопець трохи хвилювався перед зустріччю дівчиною. Напевне, у нього не було тієї харизми, про яку говорив Кравець. Втім Роман всіляко намагався взяти себе у руки, а емоції - у кулак. Та це було важче зробити, ніж здавалось.
Перейшовши вулицю, Кошовий опинився у парку. Він ще раз глянув на годинник, що показував вже четверту. До його пункту призначення залишалось кілька секунд ходьби.
Підходячи все ближче до пам’ятника молодому Тарасу Григоровичу, Роман відчув, що серце забилось сильніше. На скронях появлялись краплі солоного поту. Врешті решт, хлопець скинув чорну шкірянку.
- Добре, що попшикався, - втішав себе Кошик.
Коли до постаменту залишалось якихось п’ятдесят метрів, історик побачив красиву брюнетку, яка сиділа на лавочці напвроти пам’ятника. На ній була довга біла плетена кофта, яка, здавалась, більшою за її власницю. Її ноги облягали бузкові штани, що красиво підкреслювали витончені форми дівчини. Круглі чорні окуляри прикривали голубі очі Діани.
Ці очі, як би це не звучало банально, найбільше приваблювали Романа. Ще б пак, голубі очі і чорне волосся, для Кошового це був еталон красоти, про який він ніколи не догадувався.