- Щодо першого, то ти мене зацікавила, м’яко кажучи..., - переходив дорогу Рома.
- Класно тут правда? - змінила розмову Діана.
- Класно буде через півгодини десь! - кивав головою на чорні хмари, які наближалися спалахами блискавок до них.
Вітер ставав все сильнішим. Він колихав хвилями маленького Франківського «моря», створюючи на ньому видимість шторму.
- Не будь занудою, Рома! - Діана, схопивши його за руку, потягнула до берега.
Вітер ставав сильнішим. Він розвіював волосся красуні у різні боки, дозволяючи Кошовому вдихати приємний запах чорних пасм. Цей запах був найприємнішим подразником, що коли- небудь збуджував нюхові рецептори юнака.
Підбігши до огорожі, яка відділяла суходіл від озера, дівчина зняла свої чорні окуляри. За ними були два безкрайніх моря, в яких потопав не один корабель відважного капітана. Рожеві губи пустили на волю білосніжну посмішку красуні. Ромі здалось, що перед ним стояла та сама богиня Діана. Та вона була не покровителькою мисливства, а повелителькою морів і океанів, які бушували всередині Романа.
Дівчина сперлась на чорну металеву огорожу, що захищала чи то відвідувачів від Франківського «моря», чи то саму водойму від відчайдушних гостей. Біля неї на поручні обперся Роман. Студент не знав, чим він був більше зачарований: стихією, що вирувала за металевою межею, чи цим тендітним втілення краси , що стояла поряд.
- Що ти там казав? Я тебе зацікавила? - не відривала погляду від міні -шторму дівчина.
- М’яко кажучи... - якось невпевнено почав Кошовий.
- А грубо кажучи... -перервала вона, повернувши свої бездонні у сторону Кошика.
У кутиках очей блищали солоні краплі. Рома не знав, чому на них з’явились сльози. Чи це від сильного, проте теплого вітру, який ще більше розпалював тепло, яке виходило від них. Чи це від емоцій. Але яких, радісних чи сумних.
Відчувши, що щоки стали вологими, дівчина витерла сльози.
- Це від вітру.
- В мене така ж фігня. Ще може бути від морозу, - трохи відійшовши від кованих чорних перил, але продовжуючи за них триматись,погодився хлопець.
- Мг, - підтримала свого супутника Корнійчук.
- А чого фізика, чи юридичний? Це ніби такі більш чоловічі професії, - знову намагався повернутись до попередньої розмови юнак.
- А що важче: кілограм вати чи кілограм цвяхів? - відрізала у відповідь дівчина .
Одним рухом вона обернулась до історика, спершись попереком на поручні.
- Ну мені цю загадку завжди любив дідо або старша сестра загадувати, - посміхнувшись, відповів Роман.
Він дивився перед собою. У карих очах ніби гойдались морські хвилі .
- І...- напирала Корнійчук.
- Та, однаково. Бо того і того кілограм. Нащо так нервуватись? - спрямував відповідь буквально в обличчя Діани.
- Ти не хоч десь сісти? А то мене так ноги болять від цих каблуків, - відштовхнувшись від перил, промовила дівчина.
- Та я не проти. Мене теж ноги від моїх каблуків болять, - жартував хлопець.
- Ти знаєш, в чому мораль цієї загадки? - знову закрила свої прекрасні вічі чорними окулярами Діана.
- Я завжди думав, що мораль тільки байки мають, - прикував погляд сірої асфальтової доріжки Кошовий.
- Мій дідусь, любив казати, що все у цьому житті, так чи інакше має мораль, - брюнетка переступала з ноги на ногу.
- Твій дідусь був розумною людиною, - повернувши лице до дівчини, промовив з посмішкою Рома.
- Професор філософії, - повільним кроком підходила до зеленої лавочки Діана.
Лавка столяла між двома молоденькими кленами. Недалеко від місця зупинки знаходився ігровий майданчик. Найближче до молодих людей розміщувалось піщане волейбольне поле. Далі за ним знаходились турніки і бруси. Завершував цю спортивно-інженерниу композицію стрітбольний майданчик, який розміщувався прямо на асфальтовій дорожчі. На відміну від інших весняних днів, на ньому сьогодні нікого не було.
- Чекай, чекай! Корнійчук. То цей професор філософії, що видав свою книжку в Штатах? - присів на лавку Кошик.
- Так. Бачиш, ти ж казав, що не реально видати щось українською, щоб це стало відоме в цілому світі, - присівши поблизу Романа, сказала усміхнено Діана.
- Ну ти тоже порівняла, не хочу казати що з пальцем - заклавши під дупу долоні, з посмішкою промовив студент.
- Про що я говорила? А згадала, - наче розмовляла сама з собою красуня.
- Мій дідусь весь час любив загадувати цю загадку, як я була маленькою: Що важче кілограм цвяхів чи кілограм вати? - Діана поклала білу сумку на дерев’яні поперечини.- І я маленькою завжди відповідала чомусь - цвяхів. Хоча того і того було кілограм. Коли я підросла, десь клас восьмий чи дев’ятий, не пам’ятаю точно, він мені знову загадав цю загадку. Ну я вже, як все знаюча сучасна дурочка, відповіла йому, що однаково, - продовжувала збуджено вести свій монолог брюнетка, так, наче коло неї не було іншої людини.