— Закінчуй! — постукав у двері пес.
Орфей вийшов, обгорнувши стегна рушником, бо вся його одіж кудись щезла. Зненацька його знудило: шлунок не витримав розкішної вечері.
— Тьху! — сплюнув пес. — Ти що, дистрофік? Повертайся і вмий писок.
Потім повів Орфея до якоїсь кімнати.
— Одягайся!
— А де мій костюм? — поцікавився Орфей.
— Віддамо потім.
Орфей аж присвиснув, побачивши одежину, яку він мав на себе натягти. Потім йому стало цікаво, як вона буде на ньому виглядати. У кімнату прослизнув щур і запищав:
— Нічого не чіпати! — та й вискочив, хряснувши дверима.
Орфей сів так, щоб не дивитися на себе в дзеркало. Його ще нудило і боліла голова. Та ось прийшли дві гарненькі дівчини в білих халатиках, і все в них було на місці, крім, здається, білизни. Орфей не на жарт стривожився.
— Вам чого тут треба? — спитав він.
Дівчата перезирнулися, й одна з них покрутила пальцем біля скроні:
— Ти що, ненормальний? Чи вперше тут?..
— Я хочу вийти звідси.
— А куди?
— Хоч би й до лісу, там не так страшно.
— А що таке ліс?
— То місце, де багато дерев і ніхто до тебе не чіпляється.
— У нас теж багато дерев. На дванадцятому поверсі.
— То не ліс.
— Ти ж там не був!
— Досить! — схаменулася старша дівчина. — Треба одягати тебе.
— Ні, я сам!
— Якщо ти з того світу, мусиш слухатися.
— А ви хіба з іншого?
— Ми — з нашого. Ми тут народилися.
— Он як, — здивовано мовив Орфей. — Але мені соромно. Я голий.
— А ти познайомся з нами ближче, тоді не буде соромно!
— Я — музикант.
— Я — Алегорія, — сказала молодша. — А вона — Фантазія.
— Дуже приємно. Ми, здається, десь зустрічалися?
Алегорія зняла зі столу білу широку сорочку з короткими рукавами, так накрохмалену, що вона подряпала Орфеєві шию. Слава богу, сорочка діставала нижче колін, й Орфеєві стало легше. Фантазія начепила на нього сріблястий пояс з вкрапленими синіми камінцями. Потім наказали сісти. Дівчата взували його в сандалії на дерев’яній підошві з довгими ремінцями, якими туго затягли литки. Алегорія насунула йому на голову жовтий кучерявий парик, а чоло пов’язала чорною стрічкою. Фантазія наостанок кинула Орфеєві на плечі золотисту з чорними плямами шкуру.
— Гарна була киця, — зауважив Орфей.
Дівчата зареготали:
— Ця киця синтетична, йолопе!
Орфей погладив хутро:
— Цікаво, а як же в ній грати?
— То вже не наш клопіт. Помилуйся на себе в дзеркало.
Орфей скривився:
— А штани?
— Зіграєш без штанів.
З парика стирчав тільки ніс. Він нагадував пташиний дзьоб. Дівчата схопили Орфея під руки і повели.
— Куди ви мене?
— До гримера.
— Слухайте, дівчата, — спинився Орфей. — Я не хочу бути посміховиськом. Якби я знав, що зі мною тут вироблятимуть, то нізащо б не погодився. Музика — справа дуже делікатна…
— Я тебе задушу власними руками! — просичала Фантазія. — Якщо тобі кепсько, можеш котрусь із нас швиденько приголубити…
— Я одружений, — суворо мовив Орфей.
— Ну, то забирайся до біса! — зареготала Алегорія, й обидві дівки штовхнули його в якісь двері.
Біля дзеркала сидів старенький папуга. Його жовті очі тьмяно блимали. Дівки крутнули сідничками й щезли.
— Я старий і хворий, — сказав папуга. — А мені не дають пенсії і не випускають звідси.
— Надворі холодно, — втішив його Орфей.
— Але й улітку не випустять, — зауважив папуга. — Нічого не можу вдіяти. А я вже погано бачу. То зле для гримера…
— Цей будинок — якась божевільня.
— Будинок? — здивувався гример. — Де ви бачите будинок? Це — божевільний світ. Запитайте, чого мені треба?
— Чого ж вам треба?
— Ні-чо-гі-сі-нько! Я ситий, а ситість псує мозок. Одначе зараз я зроблю ваше лице гладеньким і рожевим, як у немовляти. При штучному світлі ви виглядатимете цілком природно.
— А можна обійтися без гриму?
— Тут — не можна, — холодно зиркнув на нього папуга. З фамільярністю було покінчено.
«Нічого, — заспокоїв себе Орфей, — витрусь. Цікаво, що вони далі робитимуть зі мною? Я вже й так — достеменна мавпа».
— А далі куди? — спитав він.
— До гіпнотизера. Треті двері ліворуч від сходів.
— Спасибі, - ледве вимовив Орфей. Грим так стягнув йому шкіру, що важко було навіть розтулити рота.
— Щасливого дебюту! — побажав папуга йому в спину, і сонні пташині очі на мить спалахнули.
Орфей швидко йшов коридором, намагаючись розпізнати двері туалету. Слава богу, ніхто на цей раз його не вів. Бо живим у лапи гіпнотизера він би не дався ніколи.