— Хай жінка, що кричить, нарешті розродиться.
— Що ж, — згодився лев, — вона вже давно обридла всім…
І справді, крик замовк.
— А дитина жива? — стурбувався Орфей.
— Пішли глянемо.
Воші піднімалися сходами вгору, і гнучка спина лева відливала червоним. Десь близько мав бути ресторан, бо оркестр грав дуже голосно.
— Ось тут, — прочинив двері лев, і вони опинилися у напівтемному коридорі, що пах лікарнею.
Назустріч їм біла гуска котила візок.
— Ну, як?
— Дівчинка.
— Буде офіціанткою.
— Еге ж, — кивнула гуска.
— А може, танцівницею, як мама…
Дитина заплакала, і лев ніжно прогарчав:
— Мале пискля!
Орфей схилився над візком. Із білого згортка на нього глянули розумні людські очі, яким недовго судилося лишатися людськими й розумними.
Але ж раптом буйна рослинність саду прорветься крізь стіни хмародряпа, вихлюпне на вулиці й дерева, квіти постануть скрізь, по всьому місту. Замурзані дитячі рученята зриватимуть помаранчі, й стікатиме на землю солодкий сік…
Тоді з руїн вийде жінка у барвистому лахмітті, байдужа до себе і мовчазна. Вона зуміла знехтувати своєю молодістю і красою, котрі лишила в руїнах, і ніколи не згадуватиме про це. Десь знайде собі вбогий притулок і житиме там покірно аж до смерті, остерігаючись темних вулиць, лісу й музики, яка змушує душу покидати тіло, а також правдивих дзеркал.
© СУЧАСНЕ ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ. — К.: Молодь, 1990. - 320 с.