— Мені не треба нічого, ваша милосте, — розвів руками майстер. — Тут добре годують, не кривдять, цього досить. Мені подобається вирізати з каменю та дерева. Я міг би робити це день та ніч…
— Там ти також вирізав із каменю та дерева, — не згодився єпископ. — А хіба у Гронінґені погано годують робітників? Дейхграф справедлива і шляхетна людина.
— Воно так, — згодився майстер, — але… Те, що ці руки робили у корабельні, тепер роблять інші. І щоглу, й лафет гармати змайструє кожен, якщо навчити. На них потім не хочеться дивитися. Вони однакові. А тут… Я бачив янголів у церкві міста Гент… Мені казали, що ті, хто їх створив, усе життя вчилися у далеких країнах! І мені ці роботи дуже подобаються. Стояв би й дивився. І руки наче самі прагнуть створити таких самих, щоб люди бачили, адже їм це потрібно.
Єпископ зацікавлено слухав. А потім запитав:
— Сину мій, ти хочеш служити Господові нашому та Святій Церкві?
— Так, монсеньйоре, — не вагаючись, відповів той. — Але…
— Але? — здивувався єпископ. — У тебе є сумніви? Що хотів сказати?
— Це може викликати ваш гнів, — опустив очі той.
— Мій гнів — ніщо порівняно з гнівом Божим. І якщо від мене ти можеш приховати власні думки, то Всевишній знатиме їх обов’язково. Тому розумніше буде відкритися мені, отримати добру пораду і не гнівити Господа.
— Ваше Преосвященство, я хотів би служити Господові нашому та Святій Церкві, але… у місті Гент я бачив, як двох нещасних спалили за те, що вони читали Біблію фламандською мовою. Я не міг би нікого спалити… особливо тепер.
— Не хвилюйся, сину мій, — промовив єпископ, — наші книги написані мовою фризів. Іди, твори святих янголів ув ім’я Господа. І якщо ти вирішиш примкнути до Святого Братства, я відправлю тебе вчитися до найкращих майстрів і золотом сплачу за твоє навчання. Іди, й нехай береже тебе Господь!
Процесія рушила у напрямку інших церковних будівель.
— А він, цей майстер, не такий простий, як здається спочатку, — задумливо мовив єпископ. — Отче вікарію, відправте двох братів до Гронінґена — поговорити з дейхграфом Йоганном. І не зайве буде нагадати йому при цьому про підтримку, яку наше братство кілька років тому надало у вирішенні справи з його не конче зрозумілою участю у змові анабаптистів із бароном де Кройном та зниклими кальвіністськими книжками.
І Його Преосвященство красномовно повернув голову в той бік, де біля лісу вже клубочився перший вечірній туман, наче той справді долинув сюди з похмурого морського узбережжя, на якому примостився замок Гронінґен.
Але навіть ця найсвятіша особа, стоячи ближче до Господа, не могла уявити, що відбувалося там. Вечірній морок уже охоплював невисокі вежі, проте замок Гронінґен, здавалося, не збирався спати. Туман дещо порідшав, та його молоко продовжувало плисти по кам’яних стінах на луки з підсохлою осінньою травою, посеред яких стояв величезний кам’яний хрест обіч дороги.
Різкий стукіт швидких та упевнених кроків далеко розносився коридорами замку і мав не лише збудити все, що збиралося відійти до сну, — розігнати марево, зібране над вежами. Підбори черевиків товкли по каменю, віддаючи луною у нескінченних лабіринтах стін. Він був ритмічний та швидкий, цей стукіт, але картина так нагадувала події десятирічної давнини, що серце господаря похмурих покоїв несамохіть стиснулося.
Йоганн ван Герст стояв у приймальній залі, впираючись руками у стіл, а важким поглядом у склепіння головного коридору, звідки лунали кроки. Пряме світле волосся завмерло на плечах, а довгий згорблений ніс ще більше нагадував постать самого дейхграфа. Широкоплечий приземкуватий воїн застиг позаду, склавши руки за спиною, і також очікував розвитку подій.
Він прибув у супроводі геральда та слуг, зовсім не схожий на того, хто запам’ятався на решту життя, хоч уся його роль зводилася лише до передачі дурної звістки. Обличчя цього посланця, на відміну від попереднього, висловлювало дуже багато, а уклін виявився настільки малим та швидкоплинним, що помітити його було важко. Зріст власника чорних вусів, які стирчали на боки тонкими пасмами, на відміну від попередника, нагадував радше карлика; втім, підбори черевиків були височезними, наче гонор, що вилазив із роздутих ніздрів.
Посланець витягнув з-під плаща цидулку і, розкрутивши папір, почав писклявим голосом:
— Ми, Карл П’ятий Габсбурґ — імператор усього християнського світу, король Германії, Іспанії, Кастильської і Арагонської корон, Балеарських та Канарських островів, Індій і антиподів Нового світу, ерцгерцог Австрії, герцог Бургундії, Фландрії, Брабанту та Люксембурга, пфальцграф Голландії, Зеландії, Намюру та Русельону, государ багатьох королівств Азії та Іфрікії, вважаючи себе Першою особою Священної Римської імперії та враховуючи міркування її блага і процвітання, схвалюємо прагнення нашого підданого, дейхграфа Гронінґена Йоганна ван Герста стосовно відкриття нових земель у вест-індійському напрямку та всіляко сприятимемо їхньому здійсненню.