Відсунувши крісло, Кунрад твердо став на ноги й випростався.
— Мілорде, накажіть послати за Деніелом. Нехай ваші слуги поїдуть до Грюнса і скажуть, що ви кличете його. Нехай тільки приїде, а далі вже моя справа. Я навчу його найтаємнішим правилам двобою, усім військовим хитрощам, що знаю сам. Навчу, як командувати справжніми вояками та різним непотребом, чути небезпеку з відстані, на яку не сягають ні стріла, ні куля. Навчу бути підступним до ворога та вірним своєму господареві. Деніел іще не готовий сповна, мілорде, для цього потрібен час. Але я встигну, присягаюся. Відкличте Деніела! Інакше я не зможу спокійно померти…
Замок Гронінґен прокидався. Вранішній туман ще не почав розсіюватися, хоч осіннє сонце вже стояло над верхівками осокорів, коли четверо вершників, виїхавши з воріт замку Гронінґен, поскакали дорогою до Грюнса.
Тепер Лук’янові рідко снилися сни. Раніше, багато років тому, коли потрапив з рідних країв до галерного пекла, коротке забуття серед смороду та гойдання часто дарувало видіння, в яких були річка Бог, церква, гай, а сам він плив човном або працював на полі. Кілька разів наснилася Вістуня, сказавши одного разу, що у нього буде багатство, а сам служитиме заморському цареві. Іноді з’являлися обличчя отця Никодима, який зловтішався, кажучи, що ця доля випала йому за гріхи, або ж матері, яка плакала, що у хаті нічого нема. Ці сни не розраджували, проте збурювали спогади про рідні краї, до яких завжди хотілося повернутися.
Та найчастіше з’являвся він — головний кривдник, який мав у цих снах носа, ще грубшого за ріпу, і завжди зловтішався з його біди, показуючи грубезним пальцем. А одного разу, схопивши Лук’яна за чуприну, жбурнув дуже далеко, і той довго летів, заки прокинувся.
Коли ж очі розплющувалися й надходило розуміння, що ті краї, як і часи, вже не повернуться, а Данило з погляду на усе, що робиться тепер, є найменшим з його кривдників, виникали одні й ті самі думки. Саме з нього почалося усе. Якби не він… Ніколи б не потягло Лук’яна виказувати його схов Гатилові, й тоді би досі ловив рибу та працював на землі.
Потім сни пропали, а якщо й снилися, зранку було важко зрозуміти, про що вони. Цього ж ранку він прокинувся ще затемна і довгенько згадував та думав. Йому наснився емір Хамму Ахмад, який гнівався. Жодного разу за роки у Тлемсені Лук’ян не бачив володаря таким. «Тобі не подобався мій шатрандж? Ти хотів стати другим Абу Хаширом? Тепер маєш. Тягай вугілля та винось лайно за реїсами, поки хтось із них не продірявить тобі черево!» Потім з’явилося обличчя де Агостіні. Головний мучитель його сміявся і витягав з піхов свою справжню шаблю — не ту, якою розважався з реїсами.
У фортеці починався рух. На морі розвиднювалося, і шум, з яким хвилі накочувалися на пісок, у цій вранішній тиші, де не було грюку та криків, долітав навіть сюди. Прозора вода переливалася барвами. Тамуючи біль у руках, Лук’ян щільніше загорнув подертий субун і виліз на стіну. Нічний морок відступав назад, у водяну прірву, звідки прийшов.
Згадки про шатрандж надійшли знову. Емір мав слушність — Лук’ян справді захотів злетіти ще вище й утратив усе. Згадалось, як зневажливо він ставився до іграшкових вирізьблених фігур, коли перед ним відчинилися двері потаємної країни Абу Хашира ібн Махді — країни знань. Шатрандж був таки мистецтвом. Лише тепер спала ця думка. Не замислюючись над наявністю стародавньої гри, її правила використовували усі — тією чи іншою мірою. Навіть реїси, які вимахували шаблями. А все «чаклунство» Абу Хашира ніяк не могло зараз допомогти Лук’янові захистити себе.
Він спостерігав за хвилями з білими гребінцями, а думка таки засіла. Де Агостіні був найбільшим знавцем мистецтва двобою, і якщо більшість реїсів сподівалися насамперед на силу своїх рук та швидкість ніг, для нього вимахування зброєю було наполовину шатранджем. Він далеко наперед прораховував дії супротивників у кожній позиції під час двобою, тому ніхто з них не мав засобів опору проти синьйора Марка. Лук’янові ж стосовно рук та ніг було далеко навіть до останнього реїса.
Та з іншого боку, Лукані був майстром шатранджу. І тут, у фортеці, й навіть у навколишніх землях до самої Тлемсени рівних йому знайтися не могло. А отже… Він повинен битися інакше. Назбиравши десяток камінчиків, Лук’ян склав з них купку, а потім розділив її на дві. Ось. Це був синьйор Марко де Агостіні. І половину його, як воїна, становили м’язи, а другу — мистецтво шатранджу. Назбиравши ще одну, він знову поділив її на дві купки, які тепер були нерівними. Одна складалася з двох, інша — з восьми каменів. То був звичайний реїс. І вісім камінців були його сильним та витривалим тілом, а лише два — умінням думати шляхом шатранджу. Більшість реїсів переважали синьйора Марка тілом аж на три камінці, проте жоден з них не міг вразити неаполітанця.