Третя купка вийшла ще інакшою. Один камінець лежав навпроти дев’яти. Саме одним оцінив Лук’ян власне тіло. Отже, де Агостіні мав перемогти насамперед шатрандж, а не його руки. Ось на що мала спиратися його надія.
Мішок із вугіллям уже не здавався таким важким, адже думки Лук’яна упродовж усього дня перебували в іншому місці — просторій залі фортеці з напівзруйнованими колонами, де могло вміститися стільки реїсів, що не витримали б дві галери. Руки самі накидали чорне каміння, а думки наполегливо шукали порятунку, адже це був його джихад.
Чекати довелося недовго. На воду готувалися зійти дві нові галери з корабельні, яку обладнали на березі за наказом Хизира. І того дня, коли їхні весла спінили спокійні хвилі затоки Аль-Джазаїра, свято мало тривати усю ніч.
Усамітнившись у своєму закутку, Лук’ян не збирався влягатися, адже розумів, що у такий день про нього не забудуть: там, у дворі, коли набридне решта розваг, обов’язково згадають про нещасного сібі — подарунок Хамму Ахмада. Навколо стояла темрява, і шабля в руці хлопця час од часу здіймалася на висоту плеча, повторюючи вивчений рух.
Удар, яким не володів жоден з реїсів, і який викликав щоразу захоплені вигуки, Лук’ян повторював щоденно, іноді збиваючись із рахунку. Але й він не допоміг би здолати Марка, це було більш як зрозуміло. Здолати де Агостіні мав шатрандж. І якщо не зуміти виконати замислене, іншої нагоди вже не трапиться. Розлючений реїс просто відрубає йому руку. Або ж, обурений нахабством, натовп товктиме його тіло доти, доки у ньому ще тріпотітиме душа. Так чи інакше, Лук’ян відчував, що ця ніч може стати для нього останньою.
Гамір, що стояв у дворі фортеці, помалу влягався. Змучені за день реїси мляво бродили, готові відійти до сну. Дехто вже розтягнувся просто попід стінами, але й тих, кому ще бракувало розваги, залишалося досить. Вони й вирішили долю Лук’яна.
Ледь помітно похитуючись, Марко стояв посеред двору, освітленого численними смолоскипами та вогнищем. А доведена до краю юрба вимагала «трамацону». Лук’яна грубо попхали до супротивника.
— Бийся, невірний пес! — лунало відусіль.
— Тримайся, синьйоре Марку!
Хтось жартома збирався ставити десять динарів золотом на перемогу Лукані. Натовп розпалювався, цькуючи нещасного сібі, який ледве стояв на ногах.
Лук’ян рушив на ворога і зробив кілька несміливих випадів, намагаючись насамперед захистити себе. Для Марка і тих, хто зібрався навколо, цей двобій мав нагадувати усі попередні, щоби приспати таким чином пильність супротивника. Душа тріпотіла, готова відлетіти, коли уявляв, що чекатиме на нього, якщо задум удасться. Саме через це перший випад де Агостіні у відповідь досягнув свого. Лезо його рапіри, зробивши зрадницький рух управо, приліпилося до лівого стегна Лук’яна. Ляскіт удару почули всі, й одразу ж корч пронизав ногу. З криком нещасний упав на підлогу. Зводитися на ноги після таких ударів було непросто, але численні глядачі не давали довго залежуватись, а вимагали продовження забави.
Він сперся на неушкоджену ногу, перенісши на неї вагу тіла, і знову рушив уперед, намагаючись думати лише про власну шаблю, як учив Мехмет. Тепер випади стали коротшими та обережнішими, і щоразу Лук’ян вчасно відступав назад, захищаючи ноги. Одного разу випад рапіри Марка був настільки сильний, що шабля ледве втрималася у руці хлопця, й одразу ж зброя супротивника опинилася з протилежного боку, та Лук’ян устояв, спромігшись навіть на незграбний рух у відповідь. Однак сили були надто нерівні. Дедалі частіше він опинявся на підлозі, а підводитися на ноги ставало важче й важче. Ще трохи — й закінчаться останні сили. Тоді задум виявиться марним.
Підхопившись чергового разу, Лук’ян із криком люті кинувся на Марка, рубаючи куди доведеться. Регіт натовпу в мокрих од поту чалмах загрожував зруйнувати стіни. Марко ухилився, і лезо вгатилося плазом у ногу нещасного, що здавалося, від болю збожеволів.
— Убийте мене! — кричав Лук’ян. — Убийте, бо різатиму вас усіх, бусурманів!