— Я давно вже шкодую про це, — тихо промовив Лук’ян. — Усе так і було. Ми билися на шаблях.
— Як це могло статися? — не зрозумів той. — Ти ніхто порівняно з ним. Піщаний хробак! Я можу роздушити тебе одним пальцем!
— І він так уважав, — відповів Лук’ян. — Синьйор Марко вже давно вчив мене битися. Він казав, що відколи ви відпливли, у нього нема гідного супротивника і наказував мені битися замість вас. Кожен бився як міг. Він був злий. Я також. Так сталося.
Хизир обвів поглядом залу, де його наближені мовчки тиснулися попід стіни, схиляючи голови, і готовий був у люті рознести це кубло на шматки.
Двері розчинилися. Двоє реїсів вели попід руки де Агостіні зі замотаною головою, який насилу пересував ноги. Та попри все поранений зробив спробу вклонитися володарю.
— Посадіть його, — звелів Хизир.
Підійшовши ближче, він глянув на рани Марка, а потім знову обвів поглядом почет.
— Якщо ви смієтеся з мене, то кожен пошкодує про це, коли я дізнаюся правду. Як це сталося?
— Володарю, — слабким голосом проказав Марко, — в усьому винен я. Не карайте Сінана. Я знущався з вашого раба, змушуючи битися проти себе. Якщо залишуся живим, прийму будь-яке покарання. Він переміг мене.
— Як?! — не розумів Хизир.
— Він вивчив удар Трамаццоне…
— Те, чого досі не зміг жоден з реїсів?!
— Так, володарю.
— А ти що, безсилий проти цього удару?
— Ні, володарю. Просто… Він додумався виконати його одночасно зі мною. Проти такого я справді безсилий. Він переміг мене… розумом.
Заклавши руки за грубий кушак поруч із руків’ям ножа, Хизир перейшовся попід стіною, де застигли його наближені. Нижня губа його, велика сама собою, ще більше відкопилилася, а брови скакали догори, висловлюючи нерозуміння насамперед до себе самого. Поруч, смиренно схиливши голову, стояв знахар, який ствердно відповів на запитання, чи житиме поранений.
А потім, зробивши ще кілька кроків, Хизир весело розсміявся. Його завзятий сміх лунав у дворі, відбиваючись від стін фортеці. Усім відлягло від серця.
— Синьйор Марко… Непереможний маркіз де Агостіні! Учень великого Трамаццоне чи кого іще там? Шкода, що Великий Аллах не подарував мені задоволення бачити це. Лукані!
Зробивши крок уперед, Лук’ян схилив голову.
Сміх володаря далі розкочувався залою, адже зупинитися той не міг.
— Ти переміг мого найсильнішого реїса, якого вчили наймогутніші воїни невірних! Це сталося у чесному двобої?
Усі навколо закивали головами, стверджуючи цю істину.
— Так, — схилив голову Марко.
— Проси винагороду, — промовив Хизир до Лук’яна.
Поштовх у спину, отриманий від Сінана, спонукав не зволікати із відповіддю.
— Володарю, — промовив Лук’ян. — Султан османів прислав тобі у допомогу тисячу своїх воїнів. Щодня вони проводять двобої на полі поблизу кишли, у якій живуть. Накажи, щоб кожен з них бився зі мною, аж доки я не переможу, і тоді нехай місце його посідає наступний, доки останній з них не схрестить зі мною своєї шаблі.
Сміх, що викликали ці слова, був ще запальніший, щоправда, сміявся й далі лише один Хизир.
— Нехай буде по твоєму. Але затям ще одне. Ти вивів з ладу першу шаблю реїсів, мого найкращого воїна, з яким завжди бився я сам. Тому відтепер займеш його місце. Кажуть, ти б’єшся головою. Подивимось, наскільки вона міцна.
Холодна неприваблива осінь заступила у тривале володіння на узбережжі Фризії. Дощило майже щодня, а по ночах пронизливі вітри розчісували гілки облізлих дерев. Море непокоїлося, і рівень води у затоплених низинах зростав день відо дня.
…Цієї пори дамби охороняли ретельніше, ніж завжди. Зграї розбійників із Саксонії не гаяли часу і, переховуючись у лісах, чекали слушної нагоди, щоб налетівши, зруйнувати якусь із них, після чого життя фризів завжди виходило зі звичного русла, і ставало легше грабувати напівзатоплені села навколо Гронінґена.
Цієї пори дейхграф ван Герст завжди збільшував загони, набираючи здатних до цього селян за кошт міста. Щороку серед них траплялися нові люди, яких Деніел бачив уперше, тому намагався перевірити кожного. Цим займався і ван дер Молен, який із десятком жовнірів здійснював об’їзд, розпитуючи родини найнятих та просто селян щодо походження нових вояків.
Не кожен з них умів справно тримати алебарду або палаш, тому за найкоротший час їх належало навчити хоча б азам військової справи. Перебуваючи на ногах з ранку до пізньої ночі, у короткі миті відпочинку Деніел згадував колони нової церкви та власноруч вирізаних янголів, а коли це набридало, на згадку приходили флюїти, заховані від морських хвиль далеко у бухті, на яких стояли, ще не зовсім дороблені, відкатні пристрої для гармат верхньої палуби.